Ізабелла Сова - Терпкість вишні

їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

* * *

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?

За тиждень до Андрія

Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.

— І що з тією стипендією? — прагнула дізнатися Мілька.

— Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.

— Може, ти ще не повинна здаватися?

— Ти гадаєш, я можу це зробити? — поцікавилася Вікторія. — Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?

— А скільки тобі не вистачило до стипендії?

— Дві сотих. Я була другою під рискою.

Дві сотих

Середній бал 4,75. Дванадцять іспитів, три з них — на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.

— Мені прикро, але рішення про визнання «шісток» приймає ректор, — поінформувала її деканша.

— Я щось вирішую? — здивувався ректор. — Я щомісяця одержую жалюгідну платню. Такі питання вирішуються на факультеті.

— Звичайно, я, мабуть, помилилася. «Шістки» затверджує університетська комісія, — пригадала собі деканша.

— Ми тільки встановлюємо стелю, від якої призначається стипендія, — одноголосно заявили члени комісії. — Ти мусиш написати заяву на ім’я ректора.

Отож Вікі нашкрябала благальну заяву про визнання трьох «шісток». Написала, що перебуває на утриманні самотньої, матеріально не забезпеченої матері, що вивчає на п’ять курсів більше, ніж вимагається, що обирала найскладніші предмети, а не «халяву», де ставлять «п’ятірки» за поодинокий зблиск інтелекту в лівому оці, зграбні ніжки чи повний обіцянок усміх. Насамкінець додала:

«Я знаю, що існують певні правила. Але існують також і ситуації, за яких треба бачити щось більше, ніж суворі межі, середні бали, стелі. Тоді не складно дотримуватися правил, це може зробити кожна машина. Складно помітити людину й дійти людського рішення. Сподіваюся, що пан ректор не виявиться машиною…»

Два дні очікування на людське рішення. Вона примчала до ректорату від самого ранку. Взяла з рук секретарки свою заяву й зиркнула на резолюцію. Спочатку якісь закреслення, потім виразне: «Не затверджую». Знайома з комісії зізналася, що ректор вагався (звідси ті закреслення), але деканша сказала, що й мови не може бути про визнання «шісток».

— Тоді довелося б усе перераховувати від нуля, бо ж інші теж мають якісь «шістки». Звідки відомо, що ця студентка ввійшла б до тридцятивідсоткової межі? Не варто зчиняти галас через кількасот злотих.

* * *

— А коли я прийшла до неї на чергування, — закінчила Вікторія, — то почула, що людина вчиться заради себе, а не заради грошей. І що я повинна вдовольнитися усвідомленням, що «шістки» так гарно виглядають у заліковці.

— Як зірочки в зошиті першокласника, — сказала Мілька. — І саме стільки означають.

Три дні до Андрія

Сьогодні я складала письмове тестування. Жахливо нервове через таку собі Зофію Бідосю. Мілька застерігала мене щодо неї.

— Тримайся від неї подалі, — сказала вона, не вдаючись у компрометуючі для Зофії подробиці.

— А щось конкретніше?

— Скажу тільки, що Зоська — це довершений гібрид піраньї з ракетою. Кровожерна, бездушна і пре вперед.

Ну і сьогодні я мала нагоду пересвідчитися, що в цій характеристиці немає й тіні перебільшення. А все почалося досить невинно. Зоська запитала, чи можна їй сісти біля мене.

— Бо розумієш, — затріпотіла вона ультрамариновими віями, — я майже нічого не знаю, а ти, здається, завжди прекрасно підготовлена.

— Сідай, — зраділа я, що хтось урешті мене помітив.

Бо досі мої спроби контакту з власною групою виглядали таким чином:

Спроба 1

— Привіт усім, його ще немає? — промовила я в очікуванні доктора Цвіркуна.

— Ні, п’ятнадцять хвилин почекаємо, і треба робити ноги, — ліниво відповіла група.

— Ви потім кудись ідете?

— Може…

Спроба 2

Перерва між парами.

— Як бачу, в тебе подібна авторучка, — роблю я сенсаційне відкриття. А все заради того, щоб зав’язати контакт.

— Не зовсім, — цідить власниця авторучки. — Моя фірмова, з раритетної «паркерівської» серії, а твоя…

Вона милосердно не сказала, де було виготовлено жалюгідну підробку її безцінного «паркера». Шкода, бо я охоче дізналася б.

Спроба 3

— Слухай, ти маєш конспект попередньої лекції? — зачепила я симпатичну дівулю з кумедною, коротко обтятою гривкою.

— Маю.

— Це класно…

— Але я не позичаю своїх конспектів конкурентам.

— Конкурентам? — здивувалась я.

— Ти ж знаєш, що іспит складає тільки тридцять відсотків найкращих.

Тепер уже знаю. Я хотіла подякувати за інформацію, але дівуля буркнула, що я заважаю їй писати курсову, повернулася на п’ятах і вшилася з аудиторії.

Нічого дивного, що відверте прохання Зофії страшенно мене втішило. Від розчулення я навіть забула, що переді мною гібрид піраньї з ракетою. Може, тому, що цей гібрид мав милу усмішку й гарненьку безрукавку в блакитні ромби? Я посунулася так, щоб Зося мала якнайбільше місця. А відразу після цього прийшов Цвіркун і за допомогою збуджених асистентів роздав тести.

— Нагадую, що кожен, кого прихоплять на списуванні, автоматично одержує незадовільну оцінку.

Важко, але я не мушу наражатися на такий ризик.

— Та, котра дасть списувати іншим, також, — додав Цвіркун, і мені здалося, що він глипнув у мій бік.

Тепер уже мушу. І наражатимуся, щоб не чутися новенькою в домі Великого Брата.

Тестування почалося. В аудиторії було чутно лише тихі кроки асистентів, котрі ліниво прогулювалися між рядів. Один із них зупинився біля нас і ласкаво вдавав, що не бачить, як я допомагаю Зосьці. Коли він відвернувся, заслоняючи нас від Цвіркуна, Зоська шепнула, щоб я підказала їй наступні відповіді.

— Я ще не знаю. Мушу подумати.

— То поквапся, — просичала вона. — Зосталося тільки п’ять хвилин.

— Студентки з п’ятого ряду, — почули ми раптом. — Я прихопив вас на співпраці.

— Але, пане доктор, — Зофія підвелася, поправляючи свою блакитну