Ізабелла Сова - Терпкість вишні
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І ви не реагували?
— Я не хотіла доносити. Хоч знала, чим ризикую…
— Розумію, — гмикнув Цвіркун, — в такому разі попрошу студентку у вишневій безрукавці здати свій тест.
Я мовчки підійшла до кафедри й поклала роботу.
— О, а ви не так мало встигли написати, — зауважив він. А я замість боронитися просто нерухомо бовваніла, як гіпсова фігурка паяца на меблевій стінці у вуйка.
— Чи можу я втрутитись? — озвався раптом один із асистентів, той, що заслоняв нас перед проникливим поглядом Цвіркуна. — Мені здається, що сталася помилка. Так склалося, що я тривалий час стояв поблизу цих дівчат…
— Ну так, ніхто не байдужий до юних пругких тіл в обтислих безрукавках, — зітхнув Цвіркун. — І що ви там нагледіли, колего? Окрім принадливості цих тіл?
Асистент щось шепнув просто у волохату вушну мушлю доктора Цвіркуна.
— Справді?
— Гадаю, в цьому легко пересвідчитися, пане доктор. Досить опитати обох студенток.
— Ніби так, — Цвіркун покивав своєю великою, повною застарілих визначень головою, — тільки я щось не маю настрою, а ви… ну що ж, вас можна запідозрити в небезсторонності.
— Тоді нехай це зробить мій колега Русинек, матиме хоч якусь розвагу, бо він уже двадцять хвилин втуплюється в підлогу і длубається в носі.
— Коли так, то прошу покликати його до мене. І студентку Блакитну також, — милостиво погодився Цвіркун.
Через годину ми покинули кабінет Цвіркуна. Я з «четвіркою» з плюсом, а Зоська… ну що ж, із незадовільною оцінкою.
* * *
— Буцімто я повинна відчувати задоволення, — звірилась я Травці. Зустріла його перед брамою будинку і встигла переповісти цілу подію.
— Задоволення? — здивувався він. — Це звучить жахливо, як цитата з підручника сексології. Насамперед ти повинна відчувати величезну втому. Я чув, що Русинек — це кандидат на справдешнього нудьгаря. Він вів пари у Мільки.
— Щось у тому є, — визнала я. — Після більшості усних іспитів я відчуваю дивне невдоволення…
— Комплекс відмінника, так? — усміхнувся Травка. — Коли тебе як слід не вичавлять, ти почуваєшся недолюбленим… Яке щастя, що мене подібні проблеми не стосуються, відколи я вступив у нескінченний період дозрівання.
— Я, на жаль, завжди відчуваю невдоволення. Але не сьогодні. Русинек був на висоті. Хоч я, ясна річ, воліла б нормально написати тест.
— Ну що ж, зараз суперництво не оминає навіть дівчат. Ознака нашого часу. І це весь час загострюється.
— Припини, ну не всі ж такі.
— Не всі, — погодився він. — Приміром, Вікторія, але на це працювали цілі покоління з-за східного кордону.
— Із-за східного?
— Дідусь із бабусею Вікі були росіянами чи білорусами, а котрась із прабабусь, здається, походить з Естонії. Було кому переказати їй у спадок безцінні гени спокою й упокорення.
— Я думаю над тим, що переказали батьки мені.
— Мені мій старий переказав слабке волосся, страх перед стабільністю й алергію на молоко.
— Напевно, ти маєш від нього й кілька цінніших рис, — спробувала я його розрадити.
— Напевно, — погодився він. — Тільки от іще не знаю, яких саме. Але попереду ціле життя, аби про це довідатися, — він усміхнувся. — Ідеш до дівчат? — За кілька хвилин ми зупинилися проти дверей квартири.
— Ну. Хочу сказати Мільці, що вона не помилялася щодо тієї Зоськи.
— Мілена рідко перебільшує, — визнав Травка. — А якщо й перебільшує, то хіба зі своїм виглядом.
І він побіг униз.
— Грюк-грюк, ви вдома?
— Залазь, ми собі балакаємо.
Наче вони могли займатися б чимось іншим. Я поволі стягнула чоботи, а дівчата повернулися до розмови.
— І давно ви розійшлися? — почула я.
— Ой, давненько, — Мілена поставила чайник. — Понад два місяці. Я вже майже забула, як він виглядає.
— Так-так, а в серпні світа за ним не бачила, — кпила Вікторія, відкорковуючи бляшанку з консервованим алое. Вікі полюбляє вишукувати у крамницях чудернацькі продукти.
— Авжеж, не бачила, але мусила щось із тим зробити, коли він зник із мого життя, інакше я від вересня мала б ходити у чорних окулярах і з собакою-поводирем.
— А що він тобі сказав? Хочеш трохи алое? На смак, як сироп.
— Ні, — здригнулася Мілька, — нічого він не сказав. Заявився до Маркусової хати, зі зневагою глянув на мене й вибіг. Подумав, що я його зрадила. А колись на самому початку він сказав, що не вибачає зрад.
— Але він собі дозволяв, — зауважила Вікі, виловлюючи з бляшанки білуваті драглисті шматочки.
— Це були не зради, він просто мусив якось урізноманітнити своє життя. Зустрічався для годиться, аби яйця полоскотати.
— Я так гадаю, що він зустрічався винятково заради своїх яєць. Бо вони заволоділи його мозком. Наскільки в цьому випадку взагалі доречно говорити про якийсь там мозок.
— Ви можете мене втаємничити? — попросила я, заінтригована історією Мільчиного роману й таємничої людини без мозку.
— Добре, але треба посунутися на якихось півтора року назад.
Півтора року тому
Мілена була однією з багатьох миршавих випускниць середньої школи десь там у східній Польщі. Попри вражаючі успіхи в навчанні (середній бал атестата 5,5, участь у різних олімпіадах та конкурсах), відчувала, що в її залагодженому житті бракує дрібки чогось іншого. Може, самого життя? Саме тоді вона потягнулася по чергову книжку Мілана К. і натрапила на пасаж про погляди. На сторінці 202 прочитала, що люди потребують, аби хтось на них дивився. Одні жити не можуть без поглядів безіменної юрби, тому стають зірками MTV чи героями експериментів на кшталт: «Покажи світові свої тельбухи й брудну білизну». Інші вдовольняються меншою кількістю. Вони полюють на погляди у клубах і на дискотеках, організовують гучні гулянки з будь-якої нагоди чи переселяються до маленького містечка, завдяки чому потрапляють у епіцентр сотень поглядів. Затьмарених алкоголем, пожвавлених сусідською цікавістю чи добрячою порцією кокаїну. Але завжди поглядів знайомих. Є й такі, яким вистачає погляду коханої істоти. Коли та йде, вони розпачливо шукають їй заміну, щоб утекти від страхітливої порожнечі. І, врешті-решт, остання група, вимираюча: мрійники, котрі живуть під уявним поглядом неприсутніх осіб. Середньовічні лицарі, котрі заради дами серця хапалися за меч і товкли супротивника, аж поки той починав нагадувати паприкаш у погнутій бляшанці. Вояки, котрі заради укоханого короля, що вилежувався на ведмежій шкурі у віддаленому на сотні кілометрів замку, позбавляли життя сотні власників зненацька заскочених поганських очей. Мілена усвідомила, що вона теж не ладна жити без поглядів. Ще не знала, яких саме, але просто не ладна і баста. Вона вирішила це змінити й дійшла такого рішення: треба зрештою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.