Ернест Сетон-Томпсон - Доміно

Уже розкішне чорне хутро Доміно завидніло на березі. Він сповільнив свій біг. Здавалося, ще трохи — і Гекла наздожене його. І справді, віддаль між ними зменшилася. Ось вони добігли до широкої стежки. Доміно побіг Ще повільніше, і Гекла уже зовсім наступала йому на п'яти. А стежка все вужчала. Собака ж був певний, що ще стрибок — і втомлений лис буде у нього в зубах... Але нараз хитрюга-лис помчав як стріла по вузькому карнизу вздовж скелі. А Гекла, кремезна, широкогруда, кинувшися за ним, вдарилась боком об скелю, беркицьнула на каміння і — полетіла вниз, усе вниз, аж у крижану воду річки. Лис же спокійно дивився, як падав і ранився до крові його ворог-собака. В цьому вузькому місці Шобан навіть улітку тече дуже швидко, навесні ж перетворюється на ревучий вир. Найсильніший собака не наважився б стрибнути в це пекло, і нещасна зранена Гекла докладала всіх сил, аби не загинути. Миль зо дві несло її з ревом за водою, шпурляючи на гостре каміння, перевертаючи на всі боки, аж поки не викинуло на піщану обмілину. Тільки на другий день доповзла вона додому і вже ні навесні, ні влітку не могла ходити на полювання. А п'ятеро носиків, десятеро оченят на пухнастих невинних мордочках щодня визирали з своєї нори, почуваючися в безпеці під захистом всемогутнього батька, і їхня рідна долина в осиковому гаю стала долиною миру. XI. Лань Літо було в повному розквіті і "Трояндовий місяць" буяв у всій своїй красі. Лисенята росли надзвичайно швидко. Двоє з них уже мали темно-свинцеве хутро, яке свідчило за їхнє шляхетне походження і було запорукою майбутньої сили. Білянка і Доміно намагалися тепер приносити додому живу дичину, щоб лисенята могли самі вполювати її та задушити. Щодень малюки переживали все нові пригоди, які давали їм нагоду проявити в них свою спритність та нюх. Кожне полювання навчало лисенят чогось нового, і вони ставали все зграбніші. Заради них Доміно часто йшов на такі ризиковані справи, які для іншого лиса скінчилися б дуже погано, а він тільки ставав усе сильніший, спритніший та хитріший. Якось, шукаючи в зарослях папороті бабаків, Доміно раптом почув дивний запах, а потім побачив, що в траві лежить досить велика тварина, рудувата і вся в білих плямах. "В лісі немає друзів",— подумав насторожений лис і інстинктивно завмер на місці, щомиті готовий втікати, коли б ця дивна істота кинулась на нього. Але плямиста тварина лежала, поклавши голову на землю, наче нежива, і тільки дивилася на нього великими, круглими, зляканими очима. Лані — а це було ланеня — дуже рідко зустрічаються на Шобані, то й не дивно, що Доміно ніколи їх ще не бачив і тепер не знав, як йому повестися. Було ясно, що ланеня дужче боїться лиса, аніж лис його. Коли переляк минув, цікавість перемогла, і Доміно наблизився до малого, яке не рухалося і, здавалося, навіть не дихало. Лис ступив ще крок і був тепер за один стрибок від завмерлої тварини. Коли він підійшов упритул і став над цим дивним створінням, воно раптом скочило на свої тонкі довгі ніжки і, застрибавши, жалісно замекало. Доміно високо підскочив і з цікавості подався слідом за ним. Раптом недалеко почувся тупіт, і за мить прибігла мати-лань. Шерсть на її спині здибилася, очі горіли злючим зеленим вогнем, і Доміно відразу зрозумів, що потрапив у біду. Він кинувся щодуху геть, але лань, пирхаючи, погналася за ним, вистукуючи по землі гострими ратицями. Вона була вдесятеро більша за нього і летіла наче вітер. Догнала його й брикнула передньою ногою,— але йому, на щастя, вдалося уникнути цього удару. Вона знову й знову била його ногою, а Доміно весь час спритно відскакував убік. Розлючена лань переслідувала його й далі, хоч її мале й залишилося ціле й неушкоджене. Вона, певно, вирішила забити ворога, який, на її гадку, хотів заподіяти шкоду її дитині. Вона переслідувала лиса й далі ще з більшою лютістю. Кущі заважали лису втікати, а для важкої лані це була не перешкода. Якби не ці прокляті кущі, таке переслідування, може, потішило б лиса. А так було зрозуміло, що, вивернувшися з-під її копит сто разів, він може не вивернутися на сто перший, і йому буде кінець. Тому лис вирішив будь-що вибратися на безпечніше місце, і, вибігши з кущів, припустив щодуху через поле до лісу. На узліссі лань мало його не догнала. Він ледве вивернувся від удару передньою ратицею — цей удар дістався товстому дереву. А серед дерев Доміно міг уже посміятися з розлюченої лані та її дурного ланеняти. Все ж це було для нього пересторогою, і він добре затямив, що чужий — завжди ворог. XII. Чари Дехто ставить капкани, щоб ловити хутрового звіра, інші — щоб знищувати шкідливих звірів, а деякі ставлять капкани круглісінький рік, самі не знаючи навіщо. Отак чинили й Бертонові хлопці. Вони погано розумілися на цій справі й завжди допускалися однієї і тієї ж помилки: прив'язували принаду не з того кінця. І ця й інші помилки призводили до того, що кожна лисиця, в якої була хоч крихітка розуму, просто зневажала їхні капкани. Бо й справді біля них завжди були три ознаки, що насторожували лисиць: запах заліза, запах людських рук і запах людських ніг. Запах ніг, може, скоро й зник би, якби хлопці самі його не поновлювали. Запах заліза був постійний і збільшувався після кожного дощу. Доміно знав усі капкани на своїй території, він міг знайти їх і вдень і вночі куди швидше за їхніх господарів. Проходячи мимо них, він завертав до них, розглядав їх уважно, а потім робив те, що не гірше за людські слова висловлює зневагу до такої нікчемної дурнички. Навіть дурні бабаки та довговухі кролики насміхалися з бентонівських капканів. Доміно ж, подивившись на них, ніколи не забував залишити на найближчому камені або пенькові свій слід. Саме в цей час Бад Бентон дізнався про новий спосіб ловити капканами. Один старий мисливець з півночі дав йому чарівну суміш з бобрової струмини, анісового сім'я, родія та інших пахучих речовин. Над цією сумішшю треба було ще поворожити і опівночі, дотримуючись певного ритуалу, побризкати нею капкан. Він запевняв, що кількох крапель цього чарівного зілля досить, щоб заманити всіх лисиць, приспати в них обережність і переловити їх будь-якою пасткою. І от, взявши пляшечку з чарами, юний Бентон вирушив до своїх капканів, щоб усіх їх покропити. Є запах, що людина його майже й не помічає — для неї він немов тихий