Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Рейчел глянула на Луїса, що сидів біля вікна з Ґейджем на колінах. Малюк майже заснув. Щось сумне промайнуло в її погляді, і, хоч вона швидко відвела очі, Луїс відчув страшенну паніку. «Ми справді старіємо, — подумалось йому. — Це цілковита правда! Ніхто не робитиме для нас винятків. Тепер у неї своя дорога… а в нас своя».

Вона намагалася і розказати про місіс Берріман, і показати свій малюнок, і похвалитися новою подряпиною — все одночасно. Черч крутився в неї під ногами й гучно муркотів. Еллі тільки дивом через нього не перечепилася.

— Тсс, — сказав Луїс і поцілував її. А Ґейдж, зневаживши загальне збудження, заснув. — Я тільки вкладу малого спати, і ти мені все-все розкажеш.

Він піднявся з Ґейджем нагору, пройшов під теплими косими променями вересневого сонця. А коли вже дістався до сходового майданчика, його охопило таке передчуття жахливої майбутньої пітьми, що він, весь схолонувши, спинився і здивовано роззирнувся, шукаючи причини. Він міцніше обійняв малюка, притиснув до себе, і Ґейдж, відчувши дискофорт, заворушився. Враз на руці та спині Луїса повстали сироти.

— Що сталося? — спитав він себе, збентежений і наляканий. Серце гупало як скажене, шкіра на голові стала крижаною, і раптом здалося, що її надто мало, аби вкрити весь череп. Він відчував, як під повіками бушують хвилі адреналіну. Він знав: очі справді можуть вилізти з орбіт, якщо людина переживає нереальний страх. У таких випадках не просто розширяються зіниці, а самі очні яблука вибалушуються — зростає кров’яний, а з ним і гідростатичний тиск внутрішньочерепної рідини. Що це, в біса, було? Привиди? Боже, він справді відчув, як щось ковзнуло повз нього в цьому коридорі. Щось, що він майже зміг побачити.

Знизу сітчасті двері гучно вдарились об одвірок.

Луїс підскочив, ледь не закричавши, а потім засміявся. Це була просто «холодна кишеня», як її іноді називають психологи. Часом ти в неї потрапляєш — не більше і не менше. Раптова паніка. Таке просто трапляється. Що сказав Скрудж привиду Джейкоба Марлі? «Можливо, ви лише недосмажена картоплина? Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки»[17]. І з точки зору психології та фізіології, це було логічніше, ніж думав Чарльз Діккенс. Духів не існує, принаймні Луїс їх ніколи не бачив. За свою професійну кар’єру він спостерігав з пару дюжин смертей, та ні разу не стикався з «виходом душі».

Він заніс Ґейджа в кімнату й поклав у ліжечко. А коли вкривав сина ковдрочкою, поза шкірою на спині знову побігли сироти й раптом згадалася «виставкова зала» дядька Карла. Там не було ні машин, ні надсучасних телевізорів, ні пральних машин зі скляними дверцятами, щоб ви могли спостерігати за священнодійством. Тільки труни з піднятими віками і лампами, турботливо встановленими над кожною з них. Брат його батька був гробарем.

Милостивий Боже, звідки всі ці жахи? Хай вони зникнуть. Знищ їх!

Він чмокнув сина і пішов униз слухати, як Еллі розповідатиме про свій день у школі.

8

Цієї суботи, коли Еллі завершила свій перший навчальний тиждень у школі, а студенти коледжу тільки-но повернулися до кампусу, Джад Крендал перейшов через дорогу і рушив до Крідів, які влаштувалися на галявині. Еллі злізла з велосипеда й пила склянку холодного чаю. Ґейдж повзав у траві, вивчаючи жуків. Кількох він навіть з’їв: малюк не надто ретельно добирав собі джерела протеїну.

— Джаде, — мовив Луїс, підіймаючись. — Дозвольте запропонувати вам стілець!

— Та нє, не тре’.

Старий був вбраний у джинси, робочу теніску та зелені черевики. Він подивився на Еллі.

— Еллі, тобі досі цікаво, куди веде та стежка?

— Так! — вигукнула Еллі й аж підскочила. Її очі сяяли. — У школі Джордж Бак сказав мені, що там кладовище домашніх тварин. Я розповіла про це матусі, але вона казала почекати на вас, бо тільки ви знаєте дорогу.

— Є таке, — відповів Джад. — Якщо твої батьки не мають ніц проти, ходім пошпацируєм трішки. Але тобі знадобиться пара міцних черевиків. Там земля буває грузькою.

Еллі шмигнула в дім.

Джад дивився на неї з веселою приязню.

— Мо’, тобі теж хотілося б сходити з нами, Луїсе?

— Хотілось би, — Луїс глянув на Рейчел: — Хочеш пройтися, люба?

— А що ж робити з Ґейджем? Як я чула, там іти цілу милю.

— Я посаджу його в рюкзак-кенгуру.

Рейчел засміялася:

— Несіть його самі, містере!

Вони рушили за десять хвилин. Усі, крім Ґейджа, були в міцних черевиках. Малий сидів у рюкзаку і лупато роздивлявся світ з-за плеча Луїса. А Еллі випереджала всю процесію, полюючи на метеликів і зриваючи квіти.

Трава на задньому дворі була мало не по пояс заввишки. Та й буйним цвітом ріс золотарник — незмінний гість осінніх днів. Однак того дня в повітрі ще не було осені; сонце досі було серпневим, хоча календарне літо й скінчилося два тижні тому. Доки вони дійшли до вершини першого пагорба, рухаючись уперед крутою стежиною, Луїс уже встиг добряче спітніти.

Джад зупинився. Спершу Луїс подумав, що старий просто захотів перевести подих, та потім побачив мальовничий краєвид, що розкинувся за ним.

— Гарно тут, — мовив дідуган, кладучи до рота стеблину тимофіївки. І Луїсу здалося, що тієї миті йому відкрилася квінтесенція новоанглійської стриманості.

— Тут неймовірно! — вигукнула Рейчел і накинулася на Луїса ледь не зі звинуваченнями: — Чому ж ти ніколи не розповідав мені про це?

— Бо не знав, що тут так красиво, — трохи присоромлено відповів той. Вони досі перебували на власній території. Просто до того дня у нього не було часу залізти на пагорб за будинком.

Еллі вже була далеко попереду. Тепер вона повернулася, також здивовано витріщаючись на всіх. Черч крутився біля її ніг.

Пагорб не був високим, але й цього виявилося цілком достатньо. На сході густі ліси перекривали будь-який огляд, та на заході долина видавалася золотим сном пізнього літа. Усюди панували оповиті серпанком непорушність і тиша. Не видко було навіть автоцистерни «Орінко», здатної збурити цей благословенний спокій.

Вони бачили перед собою долину ріки Пенобскот, якою лісоруби колись сплавляли дерево з півночі до Бенгора і Деррі. Та зараз компанія перебувала трішки південніше Бенгора і значно північніше Деррі. Ріка, немовби занурена в глибокий сон, плавно й широко несла свої води. Удалині Луїс міг розгледіти обриси Гемпдона та Вінтерпорта і уявляв, як до самого Бакспорта вздовж ріки в’ється чорною гадюкою траса № 15. Вони дивилися на водну гладінь, на розкішне вбрання дерев, на поля і дороги.