Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

ми зачіпали ногами червоне пруття ожини й розполохували перлистих ящірок, що, як зелені вогники, тікали нагору. Там переважала добра земля, всіяна, мов зірками, синім терличем, але подекуди з неї виламувалися, обрамлені дрібними кристалами, кам’яні гребені, у шпаринах яких мрійливо мружилися сичі. Мостили там гнізда й меткі темно-рудаві соколи; ми проходили так близько повз їхніх пташенят, що бачили ніздрі на їхніх дзьобах, затягнені тонкою шкірою, наче блакитним воском.

Тут, на вершині, повітря було прохолодніше, ніж унизу, в улоговині, де в сяйві сонця мерехтіла виноградна лоза. Інколи спека гнала вгору потік вітру, що мелодійно співав у розколинах, наче в органних трубах, і приносив із собою дух троянд, мигдалю та меліси. Зі свого місця нагорі ми бачили глибоко внизу дах скиту. На півдні, по той бік Маріни, височіла, захищена поясом льодовиків, гірська країна Альта Плана. Часто вершини тих льодовиків були закутані туманом, що підіймався від води, а потім знов повітря ставало таке прозоре, що ми розрізняли пінії, зарості яких сягали там високо, аж до кам’яних розсипищ. У такі дні ми відчували подих фену, теплого сухого вітру, і вдома гасили на ніч вогонь.

Часто наш погляд спинявся на островах Маріни, які ми жартома називали Гесперидами і на берегах яких темніли кипариси. Найсуворішої зими на них не знали ні морозу, ні снігу, смокви й помаранчі дозрівали там на відкритому ґрунті, троянди квітли цілий рік. Рано навесні, коли зацвітають мигдаль та морелі, мешканці узбережжя Маріни люблять вирушати човнами до тих островів; їхні човни тоді здаються на синіх хвилях барвистими пелюстками квіток. А восени вони сідають на судна, щоб поласувати морськими дракончиками, які в певні ночі, коли місяць стоїть уповні, підіймаються з великої глибини на поверхню і переповнюють мережі. Рибалки звичайно наставляють мережі мовчки, бо вважають, що навіть тихо сказане слово злякає рибу, а лайка зведе нанівець ловитву. На ті рибальські виправи завжди лаштуються весело, як на свято, і беруть із собою вино та хліб, бо на островах виноград не родить. Там йому бракує восени холодних ночей, коли на ягоди випадає роса і їхній сік у передчутті загибелі набирає вогню.

У такі святкові дні треба було бачити Маріну, щоб зрозуміти, що таке життя. Рано-вранці сюди нагору долинали хвилі звуків, негучних, але чітких, — так речі, коли на них дивитися в обернений бінокль, здаються невеликими, проте чітко окресленими. Ми чули дзвони в містах і постріли ракетниць, які віддавали салют оздобленим гірляндами суднам у гавані, а то ще спів побожних мирян, шо юрмами сунули до чудотворних ікон, та звуки флейт у весільному поході. Чули крякання галок навколо флюгерів, спів півнів, кування зозулі, звук рогів, у які дули мисливці, виїжджаючи з міської брами полювати на чапель. Усе це тут, нагорі, звучало так дивно, по-блазенському, наче світ був зшитий із клаптиків строкатого сукна, — а проте ті звуки й п’янили, як вино з самого ранку.

Глибоко внизу Маріну оточував вінок містечок з мурами й вежами з римських часів, а високо — сірих від старості соборів та замків із часів Меровінгів. Між ними лежали заможні сільські садиби, над гребенями яких кружляли зграї голубів, і позеленілі від моху млини — восени ми бачили, як до них чвалали навантажені мішками зерна віслюки. Потім знов замки, що гніздилися на вершинах скель, і монастир, оточений кільцем мурів, під якими у ставках, де розводили коропів, відбивалося світло, наче в дзеркалі.

Коли ми згори дивилися на ті будівлі, що їх людина спорудила собі на оборону, на втіху, на те, щоб прогодуватися, і на пошанування Бога, часи перед нашими очима стоплювалися в одне. І, як із відкритих могил, невидимо вставали мертві. Вони завжди присутні біля нас, коли наш погляд з любов’ю зупиняється на забудованій у давнину місцевості, і так само, як у камені, і в борозні живе їхня спадщина, так у полі й на луці панує їхній дух, вірний дух предків.

Позад нас, із північного боку, до Маріни прилягала Кампанья, відгороджена від неї Мармуровими скелями, наче валом. Навесні цей пояс лук стелився, немов високий квітковий килим, по якому повільно рухалася, пасучись, худоба, наче пливла в барвистій піні. Опівдні вона відпочивала в болотистому, прохолодному затінку вільх та осик, що утворювали на широкій рівнині листяний острів, звідки часто здіймався дим пастушачих багать. Там видно було розкидані далеко одне від одного великі подвір’я зі стайнями й клунями та високими журавлями колодязів, з яких брали воду напувати худобу.

Улітку тут було дуже гаряче й парко, а восени, в час парування змій, ця смуга ставала порожня й випалена, як пустеля. З другого краю вона переходила в болотисту рівнину, в хащах якої не було вже й натяку на якусь людську оселю. Тільки де-не-де на березі темного болота видніла очеретяна хижка, яку ліплять для себе мисливці на качок, а у вільхах були вимощені засідки, наче воронячі гнізда. Там уже панував старший лісничий. Скоро місцевість починала підійматися, і на ній ріс високий ліс. Від його узлісся ще відбігали в смугу лук, ніби довгі серпи, гаї, які там називали відногами.

То було царство, яке охоплював погляд навколо Мармурових скель. Із їхньої вершини ми бачили життя, що, добре засноване і зліплене на давніх засадах, немов виноградна лоза, розвивалося й давало плід. Бачили також його межі: гори, де серед варварських народів жила неприборкана воля, але без добробуту, а на півночі — болота й темні долини, з яких загрожувала кривава тиранія.

Дуже часто, стоячи вдвох на вершині, ми розмірковували, скільки всього треба, щоб зібрати врожай і спекти хліб, але, мабуть, не менше його треба й на те, щоб дух безпеки міг розгорнути крила.

9

За добрих часів на чвари, що віддавна точилися в Кампаньї, майже не звертали уваги, і слушно, бо таке діється в усіх місцевостях, де є пастухи й луки для випасу худоби. Ранньої весни спалахували суперечки за нетавровану ще худобу, потім, тільки-но починалася суха пора, — боротьба за водопої. А ще, бувало, великі бугаї з кільцем у ніздрях, що навівали жінкам Маріни страшні сни, забігали в чужі череди і гнали їх до Мармурових скель, біля підніжжя яких біліли роги й ребра.

Та насамперед народ пастухів був дикий і невгамовний. Майно в них споконвіку переходило від батька до сина, і, коли вони сиділи в лахмітті навколо своїх багать, зі зброєю в руці, такі, як їх створила природа, було добре видно, що