Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

бруду. Цей контраст був нестерпний. Невже таке відділення чистоти від сміття, добра від зла може привести до чогось путнього, думав Губченко. Чистота вимоглива, плинули його думки. Чистота вимагатиме невпинного очищення, створюючи дедалі більше бруду. Ще через сто років ці санітарні зони займуть половину земної суші. А потім що?..

А який вихід? — сам собі заперечив Губченко.

Що ближче підходили вони до центру зони, то напруженішим ставав Спідюк, його хвилювання передавалося незримому супутникові.

І тут Губченку здалося, що темна маса внизу тяжко ворухнулася. Зрештою, нічого дивного, відходи в гігантському резервуарі постійно поповнювалися. Вони не були рідкі, але не були й сухі, тож мусили рухатись. Але якось не так. Йому здалося, що це був не зсув усієї маси, а якийсь окремий порух в одному місці. Звісно, такого не могло бути, якщо… Якщо справді то не «тектонічне явище».

Спідюк також помітив. Він завмер, пильно вдивляючись в однорідну масу. Тоді відстібнув від паска зонд і кинув його вниз, точнісінько в те місце, де щойно сколихнулася темна маса.

А далі все відбулося дуже швидко. Брунатна поверхня під ними напнулася назустріч білій цяточці, що вже майже досягла її, потім прогнулася й пружно відштовхнула від себе зонд. Він помчав угору, і вже коли був у кількох метрах від містка, зсередини екскрементів ударила блискавка, занадто сильна, щоб обмежитися знищенням зонда. В її громі потонув розпачливий скрик Спідюка. Губченко тільки й встиг, що вдарити по тумблеру аварійного вимкнення МГ.

2. Фатальні яйця

Помидорині клопоти

— Нє, ну як вам це подобається, — обурювалася біля Лисої криниці Помидора. — Не їсти яєць! А що ж їсти? Тут і так — весна. Їсти ж зовсім нічого.

— Та годі тобі вже, Помидоро, — відповідала Дзвінка. — Кому-кому, а тобі нічого їсти — в це й мій Вухань не повірить.

— А ти що, в моїх коморах рилася?

— Та ні, не рилася…

— Ото й мовчи, як не знаєш! Ми з Мишею останнє подоїдали. Думали навіть курочок останніх… обох… із’їсти…

— А курочок, як і півників, як і яйця, Лисий наказав берегти, щоб курчаток побільше було на літо, — майже лагідно, але таким тоном, що далі й нічого казати, закінчила розмову Дзвінка.

Вона підхопила відро з водою і пружною ходою подалася додому. Помидора провела поглядом її сильну й пружну постать і розвернулася до іншої жінки — такої ж огрядної, як і вона сама, Манюні. Та взагалі була людиною мовчазною, тож і в цій розмові участі не брала. Але Дзвінка пішла, через те Манюні не було де дітися.

— Ви чули? Так ніби вона в моїх коморах рилася!

Манюня непевно стенула плечима. Потім вирішила перевести розмову на інше:

— А не чули, як там Каченя? Це ж уже от-от…

— Ні, ви мені скажіть, — напосідала Помидора, — чому це пацаненя вважає, що може керувати всім селом? Не чула. Він, бачте, вирішує, що нам робити з яйцями власних курочок.

— А я так непокоюся за неї… - тихо почала Манюня, та Помидора не дозволила їй розвинути думку.

— Ні, ви мені скажіть, чому він вважає, що може всіма нами керувати? Що попередив про вовкулаків? Так якби не мій Миша, його попередження нічим би не допомогло. Ви ж знаєте, що всі вовкулаки, з усього села — і до нас із Мишею! Тільки що мій Миша з луком нагодився, то й село тепер існує.

— Це правда, тільки ж зараз Каченя… — Манюня знову спробувала звернути Помидору зі шляху.

— Ще б пак не правда! А то ти не знаєш, що саме Миша врятував село!

— Та хіба ж я могла те бачити? — Манюня ніколи ні з ким не сперечалася, тож розмовляти з Помидорою їй було непросто. — Де я живу, а де ви!

Справді, думала вона, всі знають, що Миша перестріляв чимало вовкулаків під час того нічного нападу. Звісно, не так багацько, як каже Помидора, та все одно молодець, хто б подумав. Але ж і з тим погодитися, що саме він зробив вирішальну справу й урятував ціле село, вона не могла. Тільки от Помидору ж однаково не переконаєш. Марні спроби.

— Так, ви не могли бачити, а я не просто бачила, я все те пережила! А той малий тепер почав усіма керувати!.. А вигодувати курчат! Це вам що? Чим, я вас питаю? А він мене спитав, чи я маю чим їх вигодувати? І сама яєць не їж, і ще й курчат вигодуй! І я вас питаю, навіщо? Чим я потім цих курей годуватиму? Ні, Манюню, я вам так скажу: не діло, що Лисий у моєму курнику почав командувати. Не діло.

На щастя Манюні до криниці підійшов Борода, височенний, уже не такий чорний, як після пожежі, і майже такий само волохатий, як раніше. Побачивши його, Помидора підхопила свої давно наповнені водою відра й швидко пішла додому. З Бородою не посперечаєшся. Він тільки слово скаже, й від Помидори мокре місце залишиться.

— Доброго дня, Бородо, — привіталася Манюня. — Як там Каченя?

Коваль тільки рукою махнув.

— Коли ж чекаєте?

— Як не вчора, то сьогодні, — цього разу відповів Борода. — Та хто ж у таких справах щось напевне скаже!

— Ой, ваша правда, Бородо! Ви ж їй вітання переказуйте. Хай як що, то гукає…

Манюня також пішла додому, переживаючи й дивуючись, чому це Помидорі так сильно не хочеться, щоб у її квочок було більше курчат.

Скрадлива постать

Василько цілу зиму місця собі не знаходив. Він не знав, що його так мучило, але якась гризота точила зсередини, мов черва. Навіть серед ночі прокидався часом і відчував потребу щось негайно робити. От тільки що робити вночі? Світла не запалиш, бо всі сплять. Надвір також не дуже вийдеш — мороз, вітер, замети…

Зима й справді видалася шалено сніжна — огорнула важкою ковдрою все, що могла. Селом можна було ходити тільки вузенькими проходами між високими — вище Василькового зросту — білими стінами відкинутого з доріжок снігу. В цих коридорах, що чимось нагадували підземні переходи в Орлиному лісі, навіть вітру не було — скаженів десь над головою, намагаючись увірватися туди, вниз; вривався, нудився й знову вилітав на простір.

Мало не щоранку вичищали з коридорів новий сніг, збільшуючи висоту стін обабіч. Але роботи все одно не було. Мисливці й ті вешталися без діла. Довкола села блукали зграї голодних вовків, які поїли всю мислиму живність у лісі. Хіба що час від часу доводилося ставати на лижі й