Мішель Уельбек - Платформа

менш егоцентричний та нервовий, ніж я. У цьому я був переконаний. Я кинув погляд на екран телевізора, де йшла інформація про хід польоту: мабуть, зараз ми вже проминули Чечню; температура за бортом — мінус 53 °C, висота — 10 143 метри, місцевий час — 00:27. На екрані з’явилася карта. Ми перетнули кордон з Афганістаном. Через ілюмінатор, звичайно, можна було побачити лише чорну порожнечу. У всякому разі таліби скоріше за все зараз переховувалися, маринуючись у своєму багні. «Доброї ночі, таліби, доброї ночі… Добрих вам снів…» — промуркотів я перед тим, як проковтнути другу таблетку снодійного.

4

В аеропорту «Дон Муанг»[7] літак приземлився о п’ятій ранку. Прокинувся я з великим зусиллям. Мій сусід зліва вже підвівся і бив копитом, чекаючи у черзі на вихід. Я швидко загубив його з виду в коридорі, який вів до холу аеропорту. Ноги в мене були ватяні, язик ледь ворушився; у вухах стояв гулкий сильний шум.

Тільки-но я вийшов через автоматичні двері на вулицю, як мене оповила нестерпна спека. Було принаймні +35 °C. Спека у Бангкоку особлива. Вона практично засалена, мабуть, через забруднення. Повертаючись додому після довгого перебування в цьому місті, дещо дивно не знаходити на собі тонкої плівки промислових відходів. Тридцять секунд я витратив на те, щоб адаптуватися дихати при такій спеці. Я намагався не відходити далеко від нашої тайської гіда-перекладачки, в якій я не помітив нічого особливого, хіба що вона здалася мені досить стриманою та освіченою — але ж чимало таїтянок можуть справити саме таке враження. Рюкзак відтягував мені плечі; це був «Lowe Pro Himalaya Trekking", найдорожча модель, яку я тільки міг знайти в магазині «Старий турист»; у нього була довічна гарантія. Це був чудовий рюкзак кольору сірої сталі із застібками-карабінами, спеціальними «липучками» — фірма-виробник окремо їх запатентувала — та замками-блискавками, які могли працювати і при температурі до 65 °C. На жаль, його вміст був доволі обмежений: кілька шортів та футболок, плавки, спеціальне взуття, яке дозволяє ходити по коралам (125 франків у «Старому туристі»), несесер з ліками, які «Путівник бродяги» вважає вкрай необхідними, відеокамера JVC HRD-9600 MS з акумулятором та касетами і два американських бестселери, які я навмання купив у аеропорту.

Автобус фірми «Нувель Фронтьєр» стояв за сто метрів від аеропорту. Усередині потужної машини — «Мерседес М-800» на 64 місця — кондиціонер був увімкнутий на повну потужність, здавалося, що ми потрапили до морозильника. Я зайняв місце усередині в лівому ряду біля вікна. Невиразно я розрізняв з десяток інших пасажирів, серед яких був і мій знайомий по літаку. Ніхто не сів коло мене. Я зрозумів, що програв нагоду влитися у групу; до того ж мені здалося, що я підхопив нежить.

Ще тільки розвиднялось, але шестисмужна дорога, яка вела до центру Бангкока, вже була заповнена машинами. Ми їхали вздовж стальних та скляних будівель. Де-не-де зустрічались важкі бетонні конструкції, які нагадували радянську архітектуру, офіси банків, великих готелів, електронних, здебільшого японських, компаній. Після підйому на Чатучак дорога пролягала над радіальними смугами, які обплутували весь центр міста. У проміжку між освітленими будівлями готелів і темними кварталами тепер можна було побачити окремі невеликі будинки з жерстяними дахами. В освітлених неоновими вогнями пересувних ларьках пропонували суп та рис; ми бачили, як кипіло і булькало в металевих каструлях. Автобус трохи зменшив швидкість, щоб піднятися на Нью-Печабурі-роуд. Якусь мить ми роздивлялись фантасмагоричний вигляд розв’язки, спіралі якої у світлі вогнів аеропорту, здавалось, висіли просто посеред неба; потім, зробивши довгу петлю, автобус виїхав на швидкісну автостраду.

Готель «Бангкок Палас» належав до мережі, спорідненої з мережею готелів «Меркюр», і дотримувався тієї ж концепції щодо якості прийому туристів та їх харчування; це я прочитав у брошурі, яку прихопив зі столика в холі готелю, очікуючи, доки ситуація стане зрозумілою. Було трохи за шосту ранку (північ у Парижі, — подумав я), а пожвавлення вже відчувалося, ресторан саме відкрився на сніданок. Я сів на стілець. Мої думки були незібраними, у вухах продовжувало гудіти та ще й живіт почав поболювати. За поведінкою я почав впізнавати деяких членів нашої групи. Дві кралі років двадцяти п’яти, скоріше за все повії, втім, непоганої статури, зневажливо поглядали на присутніх. Подружжя пенсіонерів навпаки виглядало дуже доброзичливим: його можна було назвати жвавим, жінка — більш серйозна, із захопленням оглядало багате внутрішнє оздоблення готелю, яке становили численні дзеркала та золочені люстри. У перші години приналежності до групи взагалі помічаєш лише практичну товариськість, яка характеризується набором стандартних фраз на всі випадки життя та стриманим проявом емоцій. За словами Едмунда та Уайта[8], склад мінігруп можна скорегувати тільки під час першої екскурсії, іноді навіть під час першого сумісного сніданку.

Близький до непритомності, я підхопився і припалив сигарету, щоб збадьоритись: снотворне дійсно було дуже сильним, від нього мене нудило, проте всі інші подібні препарати, які я перепробував раніше, мені не допомагали, отже, іншого виходу в мене не було. Пенсіонери продовжували повільно кружляти по залу. Мені здалося, чоловік трохи хизувався, очікуючи когось конкретного, з ким би він міг обмінятися усмішкою, а нею він обдаровував увесь світ. У минулому вони, мабуть, були дрібними комерсантами. Але це було тільки моє припущення. Мало-помалу члени групи, почувши своє ім’я, підходили до гіда, отримували ключі й підіймалися у свої номери. Група зменшувалась на очах. Ми можемо, нагадала нам перекладачка добре поставленим голосом, поснідати хоч зараз; хто хоче, може відпочити у себе в номері. У будь-якому разі о чотирнадцятій ми повинні спуститися в хол для огляду каналів-клонгів.

Засклені двері мого номера виходили прямо на автостраду. Було пів на сьому. Рух був доволі інтенсивним, але подвійне скло пропускало лише легке гудіння. Нічні вогні вже згасли, а сонце ще не відбивалося у сталі та склі; у цей час місто стає сірим. Я замовив подвійну каву, якою запив «Ефералган», «Доліпран» та подвійну дозу «Осцилококципуму». Потім я ліг і спробував заплющити очі.

Незрозумілі фігури повільно рухалися в обмеженому просторі; вони поважно гуділи; можливо, це були машини на будівництві або гігантські комахи. Вдалині людина, озброєна невеликою турецькою шаблею, обережно перевіряла гостроту її леза. На ній був тюрбан і білі розкішні шаровари. Зненацька повітря стало червоним та липким, майже прозорим; дивлячись на краплі води переді мною, я збагнув, що якесь скло відділяє мене від сцени. Людина, не рухаючись, лежала тепер на землі: невидима сила скувала її. Машини — кілька екскаваторів та один