Мішель Уельбек - Платформа

кількох метрах від віконця туристичної агенції «Нувель Фронтьєр».[5] Був суботній ранок, ще й свята. Як завжди, в Руасі було повнісінько народу. Тільки-но в жителів Західної Європи випадають кілька вільних днів, вони відразу намагаються потрапити до іншого кінця світу. Добру половину подорожі вони летять літаком і поводять себе, немов в’язні, які щойно втекли з в’язниці. Я їх не звинувачую. Я готуюся до таких же дій.

Мої мрії доволі убогі. Як і більшість жителів Західної Європи, я прагну мандрувати. Звичайно, тут є певні труднощі: мовний бар’єр, погана робота громадського транспорту, ризик стати жертвою грабіжників чи аферистів. Відверто кажучи, насправді я хочу займатися туризмом. Кожна людина плекає такі мрії, які вона в силах реалізувати. Я ж мріяв скористатися запропонованими трьома каталогами «Нувель Фронтьєр» основними маршрутами: «Дорога Пристрасті», «Кольорова поїздка» та «Задоволення на вибір».

Майже відразу я вирішив поринути у «Пристрасті», але довго вагався між «Ромом та Салсою» (номер туру CUB СО 033, 16 днів/14 ночей, 11 250 франків за двомісний номер, доплата за одномісний номер 1 350 франків) та «Тайськими тропіками» (номер туру ТНА СА 006, 15 днів/13 ночей, 9 950 франків у двомісному номері, доплата за одномісний номер 1175 франків). Насправді, мене більше приваблював Таїланд, але на користь Куби свідчив той факт, що це була одна з останніх комуністичних країн, можливо, й ненадовго. Тут є щось з політичної екзотики — побачити режим, який зникає. Врешті-решт, я схилився на користь Таїланду. Слід визнати, текст брошури був привабливо написаний, здатний спокусити середньостатистичну людину.

«Маршрут складений з присмаком пригод, які приведуть Вас до бамбуків ріки Квай, островів Кох Самуї, неймовірно чудового перешийку Кра, островів Кох Пхі-Пхі та Пхукет. «Кльова» мандрівка у тропіках!».

Рівно о 8.30 Жак Майо гримнув дверима свого будинку по бульвару Бланкі у 13-му окрузі Парижа, осідлав свій скутер і спрямував його зі сходу на захід через усе місто. Напрямок — офіс «Нувель Фронтьєр», бульвар Де Гренель. Кожного разу через день він заїжджає до трьох-чотирьох своїх агенцій: «Я привіз нові каталоги, забираю пошту та стежу за настроєм», — сидячи на своїй машині, пояснює цей патрон, виряджений завжди в неймовірно строкату краватку. Не зайве підстьобнути клієнтів: «За кілька днів ці агенції значно збільшать свій оборот», — посміхаючись пояснює він. Певна річ, під дією магії шарму пана Майо кореспондентка журналу «Капітал» не може приховати подиву: ну хто міг подумати в 19б7 році, що невеличка асоціація, заснована купкою студентів-бунтівників, набуде такого розмаху?! Певно, не ті тисячі студентів, які йшли колонами у травні 68-го перед першим офісом «Нувель Фронтьєр» на площі Денфер-Рошро в Парижі. «Ми з’явилися перед об’єктивами телевізійних камер у потрібний час і в потрібному місці…» — згадує Жак Майо, колишній бойскаут і студент лівих поглядів католицького університету, який до того ж був членом Спілки французьких студентів. Це була перша реклама підприємства, названого на честь промови Джона Кеннеді про нові кордони Америки.

Завзятий ліберал Жак Майо успішно боровся проти монополії «Ейр Франс» на повітряні перевезення. Одіссея його компанії, яка за тридцять років перетворилась на лідера французького туристичному ринку, заворожувала економічні видання. Як «ФНАК», так і «Клоб Мед»[6], народжені разом з індустрією дозвілля, «Нувель Фронтьєр» може символізувати нове обличчя сучасного капіталізму. У 2000 році індустрія туризму вперше вийшла на провідне місце у світі за торговельним оборотом. Навіть якби тур «Тайські тропіки» і не вимагав середнього фізичного стану туриста, він дуже добре вписався б у те, що зветься «пригодницька мандрівка»: різні види житла (просте, стандартне, перший клас); кількість учасників — не більше двадцяти (для кращого взаєморозуміння). Я помітив двох гарненьких негритянок з рюкзаками. Я сподівався, вони теж обрали цей тур; я опустив очі, мені потрібно було дістати документи. Тривалість польоту — трохи більше одинадцяти годин.

Вилетіти сьогодні ж, незважаючи на авіакомпанію та кінцевий пункт, означало протягом усього польоту терпіти ставлення до себе, як до лайна. Зігнувшись у недостатньому, майже символічному просторі, де не можна буде навіть підвестися, не зачепивши своїх сусідів, людина відразу зіштовхується з серією заборон, котрі злітають з вуст вимушено усміхнених стюардес. Тільки-но ви сходите на борт, вони вже тут зі своїм бажанням узяти ваші речі і закинути їх у багажні відсіки, відчинити які відтепер ви самотужки не зумієте до самісінької посадки. Під час усього польоту вони будуть чіплятися до вас, дозволяючи тільки чітко оговорені дії з вашого боку: дегустацію лимонаду, перегляд американських фільмів, купівлю продуктів «дюті-фрі». Загострене відчуття небезпеки, посилене постійними кадрами авіакатастроф перед очима, вимушена нерухомість у лімітованому просторі викликають такі сильні стреси, що кілька разів деякі пасажири не витримували і помирали від серцевого нападу. Екіпажу вельми успішно вдається довести рівень стресу до максимуму, заборонивши звичні та ефективні засоби боротьби з ним. Позбавивши сигарет та книжок, нас усе частіше позбавляють алкоголю. Дякуючи Богові, ці мерзотники ще не практикують особистий догляд; будучи досвідченим пасажиром, я обачливо запасся мінімальним набором для виживання: кількома нікотиновими пластирами по 21 мг, упаковкою снодійного, пляшкою «Саузерн Комфорт». Я саме перебував у в’язких обіймах Морфею, коли ми пролітали над колишньою Східною Німеччиною.

Я прокинувся, відчувши важкість на плечі та чийсь теплий подих. Без будь-яких церемоній я скинув сусіда зліва зі свого плеча: він щось нерозбірливо пробурчав, але очей не розплющив. Це був високий коротко стрижений шатен років тридцяти. Вигляд у нього був не те щоб зовсім неприємний, та й не дуже вигадливий. Він був навіть трохи зворушливий, загорнутий у блакитну ковдру, надану авіакомпанією. Його величезні натруджені руки спокійно лежали на колінах. Я підібрав кишенькову книгу, яка впала йому під ноги — паршивий англосаксонський бестселер якогось Фредеріка Форсайта. Я вже якось читав твір цього дурня, сповнений хвалебними одами Маргарет Тетчер та несерйозними вигадками про Радянський Союз як Імперію Зла. Я подумав, як же він зміг залишитися на коні після падіння Берлінської стіни? Я перегорнув його новий опус: здається, цього разу роль злодіїв була віддана червоно-коричневим та іншим сербським національностям; ось людина, яка була у курсі останніх світових подій. Його улюблений герой нудний Джексон Монк служив у ЦРУ, яке з волі обставин зв’язалося з чеченською мафією. «Нічого собі мораль у авторів англосаксонських бестселерів!» — подумав я, повертаючи книгу моєму сусідові. Сторінка була закладена утричі згорнутим листком паперу, в якому я впізнав запрошення від «Нувель Фронтьєр». Що ж, я щойно познайомився з моїм першим компаньйоном по мандрівці. Славний хлопець, набагато