Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

до його губ. А він щось бурмотів то англійською, то польською, то втрачав свідомість, то знову приходив до тями.

— Я не розумію, що ти кажеш, — прошепотів я. І повторював його ім’я, аж поки побачив, що його погляд зосередився на мені.

У ту мить дідо різко вдихнув і мовив — тихо, але розбірливо:

— Вирушай до отого острова, Якобе. Тут залишатися небезпечно.

Знов ця параноя. Я стиснув йому руку і запевнив, що у нас все гаразд і що з ним усе буде гаразд. Вийшло, що я збрехав йому двічі впродовж одного дня.

Я спитав його, що трапилося, яка тварина поранила його, але дід не слухав мене.

— Вирушай до острова, — повторив він. — Там ти будеш у безпеці. Обіцяй, що поїдеш туди.

— Обіцяю. Поїду.

А що ще я міг йому сказати?

— Я гадав, що зможу захистити тебе, — прошепотів дідо. — Треба було давно розповісти тобі про це.

Я побачив, що життя покидає його.

— Розповісти про що? — спитав я, придушуючи сльози.

— Вже немає часу, — пошепки відказав він. А потім, тремтячи від зусилля, відірвав голову від землі і видихнув мені у вухо: — Знайди птаха. У петлі. По той бік могили Старого. Третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

Я кивнув, але він помітив, що я не зрозумів, про що йдеться. І, зібравши останні сили, дідо додав:

— Емерсон… лист. Розкажи їм про те, що сталося, Якобе.

Із цими словами він опустив голову, виснажений і вмирущий. Я сказав, що люблю його. А потім він наче зник у самому собі, і його погляд, пропливши повз мене, впірився в небо, що вже мерехтіло колючими зорями.

Через кілька секунд до мене крізь чагарники проломився Рікі. Побачивши у моїх руках обм’яклого старика, він ступив крок назад.

— О Господи! Оце так! — мовив він, знервовано потираючи долонями щоки. А коли мій приятель щось забелькотів про пульс, про поліцію, яку треба викликати, і чи не бачив я кого-небудь у лісі, мене охопило якесь вкрай химерне відчуття. Я опустив тіло діда на землю і підвівся, відчуваючи, як кожне нервове закінчення мого тіла свербить — то був інстинкт, про наявність якого в себе я раніше не здогадувався. У лісі щось було, справді було — і я це відчував.

Місяця на небі не видно, і в чагарниках не чутно жодного іншого руху, окрім нашого, одначе якимось чином я здогадався, коли треба підняти ліхтарик і куди спрямувати його промінь. І на мить у вузенькому промені світла я побачив лице, яке начебто перенеслося сюди з найстрашніших кошмарів мого дитинства. Воно витріщалося на мене очима, що плавали в темній рідині; з його згорбленого кістяка звисали складки волохатої чорної, як смола, шкіри, а із роззявленої пащі стирчала, звиваючись, купа язиків, схожих на вугрів. Я щось вигукнув, і потвора, вивернувшись, щезла у темряві, сколихнувши чагарники і привабивши увагу Рікі. Він підняв свій пістолет двадцять другого калібру і стрельнув навздогін: «Бах, бах, ба-бах!»

— Що то було? Що то в біса було? — скрикнув він. Та саму істоту Рікі побачити не встиг, а я не зміг йому пояснити, бо від страху закляк на місці як вкопаний, і тільки ослаблий промінь мого ліхтарика мерехтливо освітлював непроникну гущавину лісу. А потім я, напевне, втратив свідомість, бо Рікі спитав мене: «Джейкобе, Джейку, гей, Спецкурсе, ти як — в нормі чи ні?» і це було останнє, що я запам’ятав.

Розділ другий

Місяці, що минули після смерті діда, я провів, циркулюючи чистилищем з лікарняних приймалень та анонімних лікувальних закладів; мене опитували та досліджували всілякі ескулапи, вони про мене щось говорили, але так, щоби я не підслухав, щось питали у мене, а я лише кивав і знову повторював те, що розповідав раніше. Я перетворився на об’єкт сотень співчутливих поглядів та похмурої задумливості. Мої батьки поводилися зі мною як з крихкою родинною реліквією, побоюючись сваритися або гніватися в моїй присутності, щоби я, бува, не впав і не розбився на друзки.

Мене переслідували жахливі кошмари, від яких я з криком прокидався, тож мені чіпляли на ніч капу, щоби я не стер зуби до пеньків, коли скреготів ними уві сні. Щойно заплющував очі, як знову бачив оту лісову потвору, оте страхіття з пащекою, повною мацаків. Я був переконаний, що саме та потвора вбила мого діда і невдовзі вона повернеться, щоб убити мене. Інколи оте нудотно-панічне відчуття охоплювало мене з силою не меншою, аніж тоді, у лісі, і в мене з’являлася впевненість, що потвора чатує на мене то в темних кущах, то за сусідньою автомашиною на стоянці, то за гаражем, де я ставив велосипед.

Вихід з цієї жахливої ситуації я бачив лише в одному: ніколи не полишати з будинку. Кілька тижнів я навіть не насмілювався виходити за газетами за ворота. Спав я в кубельці з ковдр на підлозі пральної кімнати — єдиної частини будинку, що не мала вікон і двері якої замикалися зсередини. Саме там я й провів день похорону мого діда, сидячи на сушарці з ноутбуком на колінах, намагаючись відволіктися іграми в Інтернеті.

У тому, що сталося, я винуватив тільки себе. «От якби я йому відразу ж повірив!» — незчисленну кількість разів повторював я, наче приспів до пісні. Але я не повірив йому, і ніхто не повірив, тож тепер я добре усвідомлював, як жахливо почувався дідо, бо мені — як і йому — також не повірив ніхто. Моя версія подій здавалася цілковито розумною й раціональною, допоки мене не змушували висловити її уголос, і тоді вона здавалася божевільною, особливо того дня, коли до нас прийшов полісмен. Я розповів йому все, що трапилося, розповів навіть про потвору, а він сидів собі за столом у кухні і нічого не записував у свій прошитий спіраллю блокнот. Коли я скінчив, він сказав лишень: «Чудово, дякую», а потім обернувся до моїх батьків і поцікавився у них, чи не був я «на огляді там, де слід». Ти диви, хитрун який! Наче я не знаю, що він мав на увазі! Розлютившись, я заявив йому, що збираюся зробити офіційну заяву, і, скрутивши поліцаю дулю, вийшов з кімнати.

Уперше за багато тижнів мої батьки заволали на мене. Їхні волання були як манна небесна, свого роду полегшення — я так скучив за цим давно забутим