Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

милим вухові звуком! Я огризнувся, і собі заволавши щось гидке у відповідь. Типу, що насправді вони раді, що дідо Портман загинув. І що я був єдиним, хто по-справжньому його любив.

Поліцай поговорив трохи з моїми батьками на під’їзній алеї, а потім поїхав, але за годину повернувся з якимось чоловіком, який назвався «художником-етюдистом». Він приніс з собою великий альбом для малювання і попрохав описати оту істоту, і поки я розказував, він малював, подеколи перериваючи мене для уточнення деталей.

— Скільки очей вона мала?

— Двоє.

— Готово, — сказав він, наче малювати потвор є для поліційного художника-етюдиста справою звичайною й мало не буденною.

То була явна спроба вгамувати мене. А найбільший прокол у них стався тоді, коли художник спробував вручити мені закінчений скетч.

— А хіба він не потрібен вам для досьє? — поцікавився я.

Художник і поліцай ошелешено перезирнулися.

— А й справді. І про що я думав?

То була абсолютна й відверта образа.

Мені не повірив навіть мій найкращий і єдиний друг Рікі, хоча він сам там був. Хлопець клявся й божився, що тої ночі не бачив у лісі жодної істоти, хоча я світив ліхтариком прямісінько на неї. Саме так він і сказав поліцаям: я нікого й нічого не бачив. Втім, він чув якийсь гавкіт. Ми обидва його чули.

Тому недивно, що поліція дійшла висновку, що мого діда загризла зграя диких собак. Вочевидь, тих собак вже помітили раніше деінде, бо тиждень тому вони покусали одну жінку, яка прогулювалася у лісі. До речі, той випадок теж стався уночі.

— Саме вночі помітити потвору найважче! — пояснив я. Але Рікі лише похитав головою і промимрив щось типу «тобі треба до психа сходити».

— Ти, мабуть, хотів сказати, «сходити до психіатра», — зауважив я. — Що ж, спасибі тобі велике. Приємно мати таких співчутливих друзів, завжди готових підтримати тебе у скрутну хвилину.

Ми стирчали на пласкому даху мого будинку, витріщаючись на призахідне сонце над Затокою. Рікі скрутився калачиком в дерев’яному кріслі в адирондацькому[1] стилі, яке мої батьки придбали нерозсудливо дорого під час поїздки до краю, де жили аміші[2]. Схрестивши руки і підібгавши під себе ноги, мій приятель з виразом суворої рішучості курив цигарки одну за одною. Я бачив, що йому завжди незатишно в моєму домі, але з того, як він час від часу намагався непомітно піддивлятися за мною, зрозумів, що цього разу дискомфорт Рікі спричиняється не заможністю моїх батьків, а особисто мною.

— Скажу тобі відверто, — озвався він. — Якщо ти й далі базікатимеш про своїх потвор, якось вони тебе остаточно доконають. І тоді тобі справді доведеться проходити спеціальний курс лікування. Станеш справжнім Спецкурсом.

— Не називай мене так.

Рікі стрельнув убік недопалком і виплюнув через поруччя великий і блискучий від слини жмут тютюну.

— Навіщо ти і куриш, і жуєш тютюн? — спитався я.

— А хто ти, щоб питатися — моя мамця?

— А хіба я схожий на декого, хто ублажає водіїв за харчові талони?

Рікі був знавцем матірних жартів, але навіть для нього то було занадто. Підскочивши з крісла, він гепнув мене так сильно, що я мало з даху не злетів. Я загорлав, щоби він забирався геть, але він і так не збирався затримуватися.

Мине кілька місяців, перш ніж я побачу його знову. Досить з мене друзів.

* * *

Урешті-решт мої батьки таки повезли мене до психіатра — мовчазного чоловіка зі шкірою оливкового кольору на ім’я лікар Голан. Я не мав нічого проти той поїздки, бо розумів, що мені потрібна допомога.

Я гадав, що мій випадок буде надзвичайно складним, утім, лікар Голан розібрався зі мною напрочуд швидко. Спокійна, безпристрасна манера, у якій він усе пояснював, справляла майже гіпнотичний ефект, і за якихось два сеанси психіатру вдалося переконати мене, що ота потвора була не чим іншим, як плодом моєї перенапруженої уяви; що психологічна травма, спричинена смертю мого діда, змусила мене побачити те, чого насправді не було. Лікар Голан запевнив, що, зрештою, саме розповіді діда вмонтували оту потвору в мій мозок, тому цілком природним було те, що я, стоячи навколішки з тілом свого діда на руках і переживаючи запаморочливий, найважчий шок у своєму молодому житті, узрів страховисько, вигадане моїм же дідом.

Для мого синдрому існувала навіть наукова назва: «гостра стресова реакція».

— А в якому випадку реакція зветься «тупою»? — невдало пожартувала мати, почувши мій розкішний новий діагноз. Та її жарт мене не обходив. Бо будь-що звучало краще, аніж просто «схиблений».

Утім, мені не стало краще лишень через те, що я тепер не вірив у існування потвор. Бо я й досі страждав від нічних кошмарів, ходив засмиканий та переляканий, спілкування з іншими людьми насилу давалося мені, тож батьки найняли мені домашнього вчителя, аби я міг ходити до школи лишень тоді, коли мав відповідний настрій. А ще вони — нарешті — дозволили мені кинути роботу в «Кмітливому помічникові». Отже, моєю новою роботою стало «одужання».

Одначе досить швидко мені закортіло, щоб і з цієї роботи мене виштовхали якомога швидше. Розв’язавши невеличку проблемку, спричинену моїм тимчасовим безумством, лікар Голан, здавалося, звів свої функції до виписування рецептів. І досі страждаєте від кошмарів? Я маю дещо від цього. Раптовий напад паніки під час поїздки в шкільному автобусі? Ось ці пігулки вам допоможуть. Не можете заснути? Треба збільшити дозу. І від усіх тих пігулок я товстів і тупів, але так само страждав і спав лише три-чотири години на добу.

Саме через це я й почав брехати отому лікарю Голану. Удавав, що почуваюся нормально, хоча всякий, хто погляне на мене, помітив би синюваті мішки під очима, а також те, що від раптового шуму я перелякано підстрибував, наче знервований кіт. Одного тижня я навіть надав йому цілком вигаданий звіт про свої сни, перетворивши їх з кошмарів на спокійні сновидіння, які бувають у нормальної людини. Один сон там був про те, як я ходив до зубного лікаря, другий — про те, як я літав. А дві ночі поспіль, згідно з моєю розповіддю, мені снилося, що я прийшов до школи голяка.

Раптом лікар Голан перервав мене.

— А як же потвори?

Я знизав плечима.

— Щось не видно. Мабуть, я одужую, еге ж?

Лікар Голан трохи постукав