Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

— Сподіваюся, ти не намагаєшся казати мені те, що я хотів би від тебе почути.

— Звісно, що ні, — запевнив я його, краєм ока зиркнувши на всі його дипломи, що висіли в рамочках на стіні. Вони офіційно підтверджували його фаховість у різних допоміжних дисциплінах психології. Зрозуміла річ, ця фаховість означала також уміння розбиратися, коли підліток з гострим стресом бреше лікарю, а коли — ні.

— Поговорімо відверто, — запропонував лікар і відклав ручку вбік. — Невже й справді минулого тижня тобі не наснився жоден кошмар?

З мене брехун — як з собачого хвоста сито. І щоби не впасти у власних очах, я трохи підіграв психіатру.

— Ну, — пробелькотів я, — може, один раз і наснився.

Правда ж полягала в тім, що минулого тижня кошмар снився мені кожної ночі. З незначними варіаціями це було так. Я, скоцюрблений, сиджу в кутку дідової спальні, націливши на двері пневматичну гвинтівку з рожевого пластика, а за вікном згасає янтарно-червона вечірня зоря. На тому місці, де мало бути ліжко, бовваніє величезний торговий автомат, заповнений не солодощами, а рядами багнетів, фінських ножів, а також бронебійних гвинтівок і пістолетів. Поруч із автоматом — мій дідо у британській військовій формі; він кидає у автомат доларові купюри, але треба багато доларів, щоби купити пістолет, а часу ми маємо обмаль. Нарешті блискучий кольт сорок п’ятого калібру рухається до скляної перегородки, але застрягає і не випадає в жолоб подачі. Дідо лається на ідиші, гепає по автомату ногами, стає навколішки і просовує руку всередину, намагаючись вхопити пістолет і витягнути його назовні, але там застрягає його рука. І саме в цю мить з’являються вони і мацають своїми чорними мацаками зворотний бік скла, шукаючи шпарину, щоби проникнути до кімнати. Я натискаю на спусковий гачок пневматичної гвинтівки — але не трапляється нічого. А дідо Портман волає, як навіжений: «Знайди пташку, знайди петлю! Якобе, ах ти ж поц пришелепкуватий, ти що, не розумієш, що треба робити?!» Але в цю мить тріскаються шибки, друзки сиплються дощем, а чорні мацаки кидаються на нас звідусіль. Зазвичай в цей момент я прокидаюся — геть мокрий від поту, з липким холодом у животі та серцем, що мало не вискакує з грудей.

Цей кошмар кожного разу був один і той самий, і ми вже сотню разів його аналізували вздовж та впоперек, але лікар Голан знов змусив мене описати його в найдрібніших деталях. Він наче влаштовував перехресне опитування моїй підсвідомості, шукаючи якийсь ключ, котрий він не помітив у попередні дев’яносто дев’ять разів.

— А що каже у цьому сні твій дід?

— Та ту ж саму дурню, що й завжди, — відповів я. — Про птаха, петлю та могилу.

— Тобто свої останні слова.

Я кивнув.

Лікар Голан склав долоні дашком і притиснув їх до підборіддя — такий собі психіатр-мислитель.

— А ти не маєш якихось нових здогадок щодо того, що ці слова можуть означати?

— Авжеж. Вони означають — «повна бздура».

— Годі дуріти.

Я хотів поводитися так, наче мені було байдуже до отих останніх слів, але насправді це не так. Вони гризли мене і підточували не менше, аніж нічні кошмари. Я відчував, що маю перед своїм дідом обов’язок, бо не мушу відкидати легковажно його найостанніші слова як повну маячню, а лікар Голан був переконаний, що правильне розуміння тих слів допоможе мені позбутися страшних кошмарів. Тому я намагався в них розібратися.

Дещо з того, що сказав мені дідо Портман, таки мало сенс, наприклад, те, що він хоче, щоби я поїхав до отого острова. А ще дід непокоївся, що потвори поженуться за мною, і вважав острів єдиним місцем, де я зможу від них врятуватися, — як і він у дитинстві. Далі він сказав: «Треба було раніше тобі розповісти», та через те, що він не встиг сказати мені те, що хотів, я подумав: а чи не залишив мені дідо таку собі низку з хлібних крихт, тобто слід, що зможе привести мене до когось, хто розповість те, чого не встиг розповісти дід, до людини, яка знала його таємницю?

Спочатку мені подумалося, що «петля» — це, можливо, вулиця в Столітньому Лісі — мікрорайоні, що являв собою суцільні глухі кути, а отой «Емерсон» міг бути чоловіком, якому мій дід колись писав листи. Можливо, старий воєнний товариш, з яким мій дідо підтримував контакт чи щось у такому дусі. Може, цей Емерсон мешкав у Столітньому Лісі в одному із глухих кутів, тобто в «петлі» поблизу цвинтаря, а один лист, який він і досі зберігав, був датований третім вересня сорокового року, тому саме цей лист мені й треба прочитати. Я знав, що все це скидається на божевілля, але часом божевільніші речі виявлялися правдивими. Тож після пошуку інформації про глухі кути Столітнього Лісу в Інтернеті, я вирушив до громадського центру того мікрорайону, де збиралися підстаркуваті громадяни, щоби пограти в шафлборд[3] та обговорити, кому і яку хірургічну операцію зробили останнім часом. Я хотів був розпитати в них, де стоїть цвинтар і чи знає хто-небудь з них такого собі пана Емерсона. Ошелешені одним лишень фактом, що до них звертається підліток, діди повитріщалися на мене так, наче в мене виросла ще одна голова. Виявилося, що цвинтаря в Столітньому Лісі немає, немає там добродія на ім’я Емерсон і немає там жодної вулиці під назвою Глуха чи Тупикова. То було повне фіаско.

Та лікар Голан наполягав, щоб я не припиняв свої розшуки. І запропонував мені поцікавитися Ральфом Волдо Емерсоном, який начебто був відомим поетом давнини.

— Ральф Емерсон свого часу написав досить багато листів, — сказав він. — Можливо, саме на них посилався твій дідо.

То було наче тицяти пальцем в небо, але аби хоч якось спекатися отого Голана, татко підкинув мене до бібліотеки подивитися, що й до чого. Там я швидко виявив, що отой Ральф Волдо Емерсон і справді написав багацько листів, котрі згодом опублікували. Хвилини зо три я відчував приплив ентузіазму, бо мені здалося, що я близький до прориву, але згодом з’ясувалося таке: по-перше, Ральф Волдо Емерсон жив і помер у дев’ятнадцятому сторіччі, а тому ніяк не міг написати листа, датованого третім вересня тисяча дев’ятсот сорокового року; по-друге, його письмо виявилося таким щільним та кучерявим, що його листи точно не