Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

збуджений. Власне, зігнутися навпіл і просуватися, буцаючи повітря перед собою, затриманого змушував саме цей прийом, застосований сержантом. «Суглоби точно доведеться вправляти», — машинально відзначив про себе Горілий, який сам неодноразово змушував затриманих рухатись ось у такий спосіб. Затриманому боліло — він викрикував щось незрозумілою мовою: жодну з мов народів Кавказу колишній працівник карного розшуку Сергій Горілий не знав, але хоча б міг визначити, що до відділу затягли або першого, або, швидше за все, чергового за цей вечір кавказця.

— Дарма ти, — повторив Шпола. — Зарудний каже…

— Мені до одного місця, що каже твій Зарудний! — урвав друга Горілий. — Хочеш — паняй до нього сам. Послухаєш і мені передаси. Я поміркую.

— По-моєму, Сірий, ти не в тому становищі тепер, аби ставати в позу…

Горілий відзначив: Андрій далі тримає трубку біля вуха, ледь відсторонивши. Свідомо він так робив чи ні, але той, із ким капітан розмовляв, добре чув їхню розмову — затриманий кавказець волав на весь голос, на підвищених тонах почали перемовлятися патрульні зі своїм п’яним затриманим, і доводилося говорити голосно, аби всіх перекричати.

— Слухай, може, про моє становище не тут поговоримо? — Сергій повів плечима так, ніби довкола виникла тіснява.

— Алло, — Андрій повернувся до обірваної розмови. — Так… Да… Добре, є… — і відключившись нарешті від співрозмовника, він зітхнув: — Сказав, ти сьогодні не в гуморі. Пізніше тебе знайде.

— Знайде, — легко погодився Горілий. — Всі начальники колись були слідцями. То ми йдемо?

— А зі мною — що? — обережно поцікавилася жертва чужих пророцтв.

Занурившись у з’ясування лише їм самим зрозумілих стосунків, чоловіки зовсім забули про дивака, який чомусь уперто чекав, поки на нього звернуть увагу. Власне, перестав звертати на нього увагу саме Горілий — за роки своєї роботи в розшуку він звик бачити й вислуховувати ще не таких і не таке. Тепер колишній мент і зовсім недавній зек менш за все переймався проблемами міських божевільних, тим більше — якщо вирішення не залежало від нього.

Своєю чергою Андрій Шпола, так само сищик із досвідом, підсвідомо розумів: один із десятьох таких божевільних справді може повідомити цікаві речі, котрі лише на перший погляд можуть видатися комусь маячнею не зовсім адекватної людини. Але саме тепер Шпола, по-перше, був не на роботі, а по-друге — мусив остаточно залагодити ситуацію, в якій опинився його друг, причому — з власної ж дурості.

— Пройдіть до чергового, напишіть заяву, — Андрій кивнув у бік відгородженої великим скляним вікном чергової частини. — На ім’я Зарудного. Управління внутрішніх справ міста Конотопа, начальнику карного розшуку, підполковнику міліції Зарудному Володимиру Семеновичу. Ну, і викладайте все, як знаєте. Вперед!

Кому він сказав оце «вперед» — дивному відвідувачу чи Горілому, котрому нетерпеливилося вийти звідси, не відомо. Кожен зреагував по-своєму: Сергій вийшов під березневий дощик, а «мушкетер» Коваленко, чомусь розгубившись на згадку про заяву на ім’я начальника карного розшуку Зарудного, невпевненим підтюпцем посунув до виходу.

На ходу відступив, даючи дорогу одному з патрульних — той волік п’яному відро з водою та швабру.

Навесні дві тисячі п’ятого року капітана міліції, опера «убійного» відділу Сергія Горілого звинуватили у перевищенні службових повноважень і хабарництві.

Потрапивши під програму тотальної чистки рядів, затіяну новопризначеним міністром внутрішніх справ, Горілий не здивувався швидкому суду й вироку — п’ять років позбавлення волі з неможливістю обіймати посади в органах МВС протягом трьох років по закінченні терміну ув’язнення. Коли відверто, назад у міліцію Горілий після всього навряд чи готовий був повернутися, хоча чесно визнавав: нічого, крім як ловити убивць і бандитів, не вмів.

Так само Горілий розумів іще кілька речей. Наприклад — що він, коли вже попався, мусив спокутувати гріхи мало не всієї конотопської міліції, і добре, що відповідав не за всіх ментів Сумщини, які встигли «накосячити» за роки перебування при владі злочинців на чолі з тогочасним президентом держави. Або — що все могло скластися для нього набагато гірше, якби не втрутився Семенович, він же — Володимир Зарудний, тоді ще — заступник начальника «убійного» відділу. Власне, Зарудного поставили на це місце теж у рамках операції «Чисті руки», отже — формально він замінив на посаді корумпованого попередника. Значить, довіра до Зарудного поки що була, і він скористався цим, рятуючи, за його словами, зад Горілого від гарячої сковороди.

Якби «справу Горілого» хтось вирішив розкрутити по повній програмі, то навряд чи Сергієві вдалося б обмежитися відносно м’яким вироком, та ще й з можливістю вийти на волю з чистою совістю достроково — на рік: дрібничка — а приємно! Бо насправді історія, в яку він уліз, за чийогось бажання та чиєїсь злої волі могла потягнути на серйозніше покарання.

Почалося все з того, що Катерина, тоді ще — жінка Горілого, попросила чоловіка прояснити справу одного, за її словами, доброго знайомого. Навіть говорила, чий там він родич або приятель, та на той час це не мало для Сергія аж такого значення. Він, як і переважна більшість сищиків, не гребував так званими «замовними» розслідуваннями. У таких ситуаціях треба відчувати, коли слід залучати на паях безпосереднє начальство, засилаючи йому наперед обумовлений процент від обіцяного гонорару, взамін отримуючи напівофіційне прикриття, а коли краще діяти самостійно. Тут був саме той випадок, коли Горілий вирішив ризикнути й обійтися власними силами.

А історія виявилася напрочуд банальною. На одного конотопського підприємця середньої руки почали насідати якісь відморозки, вимагаючи, аби підприємець вступив у спілку з власником «лівої» фірми. Це допомагало новому «партнерові» частково легалізувати власні кримінальні схеми, там навіть щось було пов’язане з російськими контрабандистами, тим паче що кордон зовсім близько. І якби там, у схемі, цієї контрабанди не виявилося, може, вдалося б зрештою домовитися про співпрацю. Але стояти поруч із відвертим криміналом підприємець не захотів. Слово за слово — почалися погрози. Одного разу йому навіть спалили машину, після чого він почав шукати приватні виходи на міліцію, бо усвідомлював — найімовірніше, офіційній заяві ходу так швидко, як йому того хотілося б, не дадуть.

Це потім капітан Горілий дотумкав: знав далеко не все. Розвели його, як пацана. І — не бандюки-відморозки.

Переговоривши з жінчиним протеже, Сергій узяв пару днів на перевірку інформації, прояснив ситуацію, запитав що слід у кого треба, після чого вирішив вписатися в історію. Нічого складного не було: підключивши ще одного опера, який завжди був у таких темах, Горілий, знайшовши привід, затримав відморозків за підкинуту цигарку з анашею, разом із колегою вивіз у район, замкнув у понурій камері селищного міліцейського