Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Ґетові олівцями смішні картинки, на яких ми були вдвох. Прості фігурки — ручки, ніжки, голова — махають, стоячи перед Колізеєм чи Ейфелевою вежею, на вершині гори, на спині дракона. Він чіпляв їх над ліжком.

Ґет не втрачав жодної нагоди торкнутися мене. Під столом за обідом, у кухні, коли там нікого не було. Потайки і відкрито, за спиною дідуся, поки той кермував моторним човном. Я не відчувала бар’єрів між нами. Коли ніхто не бачив, я торкалася Ґетових вилиць, пробігала по спині. Я брала його за руку, притискала великий палець до зап’ястка і відчувала, як у його венах пульсує кров.

12

ОДНІЄЇ НОЧІ у липні п’ятнадцятого літа я пішла купатися на маленький пляж. Сама. Де були Ґет, Джонні та Міррен?

Я не знаю, справді.

Ми часто грали у скрабл[6] у Ред-Ґейті. Може, вони були й там. А може, й у Клермонті, де під акомпанемент тітчиних сварок їли джем із морської сливи, намащуючи його на галетне печиво.

У будь-якому разі, я зайшла у воду в спідній білизні та нічній сорочці. Очевидно, коли я прийшла на пляж, на мені більше нічого не було. На піску мого одягу так і не знайшлося. Як і рушника.

Чому?

Цього я теж направду не знаю.

Напевне, я далеко запливла. Берег оточують великі скелі, кострубаті, чорні; у сутінках вони завжди мають зловісний вигляд. Напевне, я занурилася у воду з головою і врізалася в одну з таких скель.

Як я вже сказала, я не знаю.

Я пам’ятаю тільки це: я поринула в океан, просто на кам’янисте дно, і я бачила підвалини Бічвуду, і мої руки та ноги заціпило, а пальці були холодні. Я падала, а пасма водоростей пропливали повз мене.

Коли мама знайшла мене, я лежала, зіщулившись, на межі піску і води. Мене страшенно трусило. Дорослі загорнули мене в ковдри. Намагалися зігріти мене в Каддлдауні. Вони напоїли мене чаєм і тепло вдягнули, та попри це я тремтіла й не могла говорити, тож мене відправили в лікарню на Мартас-Він’ярді, де обстежували протягом кількох днів. Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами, і, схоже, якась черепно-мозкова травма, хоча знімки нічого не показали.

Мама лишилася зі мною, жила в готелі. Я пам’ятаю сумні, сірі обличчя тітки Керрі, тітки Бесс і дідуся. Я пам’ятаю, що відчувала, ніби легені чимось наповнені, ще довго після того, як лікарі сказали, що вони чисті. Я пам’ятаю, як мені здавалося, що я більше ніколи не зігріюся, навіть коли мені сказали, що в мене вже нормальна температура. Боліли руки. Боліли ноги.

Мама забрала мене одужувати у Вермонт. Я лежала в ліжку в темряві, і мене переповнювала жалість до себе. Бо мені було погано, а ще більше тому, що Ґет жодного разу не зателефонував.

І не написав. Хіба ми не були закохані? Хіба ні?

Я написала Джонні два чи три дурних від кохання листи з проханням дізнатися, як справи у Ґета. У Джонні вистачило такту їх проігнорувати. Ми — Синклери, а Синклери так не поводяться.

Я припинила писати і видалила всі листи з папки «Надіслані». Вони були нікчемні і тупі.

Вишенька на торті — Ґет вивітрився, коли я була в біді. Ще одна вишенька — це була лиша курортна інтрижка. Остання вишенька — можливо, він любив Ракель. Хоч там як, ми жили задалеко одне від одного.

Хоч там як, наші родини були заблизькі. У мене не було пояснень.

Я знала лише, що він мене покинув.

13

ЛАСКАВО ПРОШУ до мого мозку.

По кістках моїх шиї та черепа прокочується вантажівка. Хребет ламається, голова тріскається, мізки витікають. В очах мерехтять тисячі зірочок. Світ перевертається.

Я блюю. Я непритомнію.

Це відбувається постійно. Такий собі звичайний день.

Біль розпочався через шість тижнів після нещасного випадку. Ніхто не міг сказати напевне, чи були вони пов’язані, але це не позбавляло від блювання, втрати ваги та всеохопного жаху.

Мама водила мене на МРТ і комп’ютерну томографію. Голки, апарати. Ще голки, ще апарати. Вони шукали пухлини, менінгіт, казна-що. Щоб не так боліло, мені призначили пігулки, і ще пігулки, і ще пігулки, тому що перші не подіяли і другі не подіяли так само. Призначали і призначали, навіть не знаючи, що зі мною не так. Намагаючись просто зменшити біль.

«Кейденс, — казали лікарі, — не вживай забагато пігулок. Кейденс, — казали вони, — остерігайся звикання. А проте, Кейденс, не забувай приймати ліки».

У мене було стільки оглядів, що вже й не порахуєш. Урешті-решт лікарі визначилися з діагнозом. Кейденс Синклер-Істмен: хронічний посттравматичний головний біль, відомий як ХПГБ. Мігрені, спричинені черепно-мозковою травмою.

Зі мною все буде гаразд. Я не помру.

Просто мені часто болітиме.

14

ПРОЖИВШИ РІК у Колорадо, батько захотів побачитися зі мною. Взагалі-то він наполягав на тому, щоб я поїхала з ним до Італії, Франції, Німеччини та Шотландії — у десятитижневу подорож, яка починалася в середині червня, і це означало, що шістнадцятого літа я взагалі не потраплю на Бічвуд.

— Чудовий час для поїздки, — жваво зазначила мама, збираючи мої валізи.

— Чому?

Я лежала на підлозі своєї кімнати, залишивши всю роботу їй. Голова боліла.

— Дідусь ремонтує Клермонт. — Мама згортала шкарпетки кульками. — Я вже мільйон разів тобі говорила.

Я не пам’ятала.

— Чому?

— Так йому заманулося. Цього літа він житиме в Уїндермірі.

— А ти допомагатимеш йому?

Мама кивнула.

— Він не може лишитися з Бесс чи Керрі. А ти ж знаєш — йому потрібен догляд. Хай там як. Ти чудово розвієшся в Європі.

— Краще б я поїхала на Бічвуд.

— Ні, — строго сказала мама.

У ЄВРОПІ я блювала в маленькі відерця та регулярно чистила зуби британською зубною пастою із присмаком крейди. Я лежала долілиць на підлозі в туалетах декількох музеїв, відчуваючи холодні кахлі під щокою, поки мій мозок розріджувався і, булькочучи, просочувався назовні крізь вухо. Мігрені полишали мою кров, розтікаючись по незнайомих готельних простирадлах, крапаючи на підлогу, всотуючись у килими, просякаючи залишки круасанів та мереживного італійського печива.

Я чула, як тато кличе мене, та ніколи не відповідала, перш ніж подіють ліки.

Цього літа я не їздила до Брехунів.

Ми ніколи не спілкувалися впродовж навчального року. Принаймні дуже мало, хоча й намагалися, коли були менші. Протягом вересня ми зазвичай писали повідомлення, позначали одне одного на літніх фотках, але десь за місяць спілкування сходило нанівець. Якимсь чином магія Бічвуду ніколи не проникала в наше повсякденне життя. Нам не хотілося говорити про шкільних друзів, клуби та спортивні команди. Натомість ми знали, що наша прив’язаність оживе, щойно ми знов побачимося наступного червня на причалі, де вода мерехтить у променях блідого сонця, а в повітрі зависли солоні бризки.

Але