Емілі Локхарт - Ми були брехунами

прищепила мамі любов до собак. У неї завжди було двоє, а часом і четверо золотих ретриверів з тих часів, коли дівчата були малі, і аж до її смерті.

Вона деколи поспішала з висновками і не однаково ставилася до онуків, та водночас вона була добра. Якщо дітьми ми прокидалися рано, то могли піти в Клермонт і розбудити бабусю. Вона завжди тримала в холодильнику тісто, яке випікала у жерстяних формочках, дозволяючи їсти досхочу теплих мафінів, поки решта острова спить. Вона брала нас із собою збирати ягоди і допомагала нам пекти пиріг чи щось на кшталт цього, називаючи це «сламп», який ми з’їдали того ж вечора.

Одним з її благодійних проектів була щорічна вечірка на користь Аграрного інституту на Мартас-Він’ярді. Усі ми брали в ній участь. Свято влаштовувалося надворі, у гарних білих шатрах. Малеча бігала довкола у святковому вбранні, але без взуття. Ми з Джонні, Міррен та Ґетом цупили чарки з вином і почувалися захмеленими й дурними.

Бабуня танцювала з Джонні, і з татом, і з дідусем, притримуючи рукою краєчок спідниці. Колись у мене була фотографія бабуні з однієї такої вечірки. На ній вона у вечірній сукні і з поросям.

П’ятнадцятого літа на Бічвуді бабусі Тіппер не вистачало. Клермонт спорожнів.

Клермонт — триповерховий сірий будинок у вікторіанському стилі з башточкою нагорі та терасою по периметру. Всередині повно справжніх карикатур із «Нью-Йоркера», родинних фотографій, вишитих подушок, статуеток, прес-пап’є зі слонової кістки, опудал рибин на підставках. Скрізь, скрізь, скрізь — гарні речі, дібрані Тіппер та дідусем. На галявинці перед будинком — здоровенний стіл для пікніків, достатньо великий для обіду на шістнадцять персон, а неподалік від нього — підвішена до розлогого клена гойдалка з покришки.

Бабуня любила крутитися на кухні й планувати пікніки. У своїй майстерні вона шила клаптикові ковдри, і гудіння її швацької машинки заповнювало перший поверх. У блакитних джинсах та гумових рукавицях вона була королевою садівників.

Тепер у будинку стало тихо. Ані куховарських книг, залишених розгорнутими на столі, ані класичної музики, що долинала б з музичного центру на кухні. Та в усіх мильницях і досі було улюблене бабусине мило. І то її дерева і квіти росли в саду. І ще були її дерев’яні ложки, її матер’яні серветки.

Одного дня, коли поряд не було нікого, я зайшла в її майстерню в глибині першого поверху. Я торкалася її тканин, яскравих блискучих ґудзиків, кольорових ниток.

Я почала танути — спершу голова і плечі, за ними стегна і коліна. Невдовзі я перетворилася на калюжу, яка просочувала візерунчасті бавовняні тканини. Я увібралася в ковдру, яку вона вже ніколи не доробить, вкрила іржею металеві деталі її машинки. Годину чи дві я була цілком зневоднена, я сама була суцільним зневодненням. Моя бабуся, моя бабуся. Вона пішла назавжди, хоча запах її парфумів від Шанель і досі лишався в тканині.

Мене знайшла мама.

Привела мене до тями, сказала опанувати себе. Бо я могла. Бо я мусила. Вона сказала глибоко вдихнути і підвестися. І я зробила те, що вона просила. Знову.

Мама хвилювалася за дідуся. Після смерті бабусі він гірше ходив, притримувався за стільці і столи, щоб не впасти. Дідусь був головою родини. Вона не хотіла, щоб він розклеївся. Хотіла, аби він відчував, що його діти й онуки і тепер поряд, сильні й веселі, як завжди. Це важливо, сказала вона; благородно; найкраще, що можна зробити. Не розхитуй ситуацію, сказала вона. Не нагадуй людям про втрату. «Розумієш, Кейді? Тиша — захисний панцир від болю».

Я все зрозуміла, і мені вдалося викреслити бабуню Тіппер із розмов так само, як я викреслила батька. Безрадісно, але ретельно. За столом із тітками, на катері з дідусем, навіть з мамою наодинці я вдавала, що цих двох надважливих для мене людей ніколи не існувало. Решта Синклерів поводилися так само. Збираючись разом, ми широко посміхалися. Ми чинили так само, і коли Бесс пішла від дядька Броді, і коли дядько Вільям покинув Керрі, і коли бабусин пес Пепперміл помер від раку.

Проте Ґет ніколи цього не розумів. Взагалі-то він досить часто говорив про мого батька. Для тата Ґет був достойним суперником у грі в шахи і водночас вдячним слухачем розповідей про військову історію, тож вони проводили певний час разом. «Пам’ятаєш, як твій тато піймав і посадив у відро того великого краба?» — казав Ґет. Або, звертаючись до мами: «Минулого року Сем сказав мені, що в сараї для човнів є набір для рибальства, не знаєте, де він?»

Одного разу за обідом раптом запала тиша, коли Ґет згадав бабуню. А коли Ґет сказав: «Я сумую за тим, як вона стояла біля стола і готувала нам десерт, а ви? Це було дуже в її стилі», — Джонні довелося розпочати голосно розповідати щось про Вімблдон, доки збентеження не розвіялося.

Щоразу, як Ґет казав подібні речі — так невимушено, щиро і легковажно, — мої вени розтиналися. Мої зап’ястки вибухали. Кров стікала по долонях. У голові паморочилося. Я шкандибала геть з-за столу чи впадала від сорому в тиху агонію, сподіваючись, що ніхто з родичів не помітить цього. Особливо мама.

Ґет натомість майже завжди це помічав. Коли кров крапала на мої голі ступні чи заливала книжку, яку я читала, він був добрий до мене. Він перев’язував мої зап’ястки м’якими білими бинтами і розпитував мене про те, що сталося. Він говорив зі мною про тата й бабусю, ніби розмови могли полегшити біль. Ніби рани потребували уваги.

Він лишався не таким, як ми, попри роки разом.

КОЛИ МОЇ РАНИ не кровоточили, і коли Джонні та Міррен плавали з маскою та трубкою чи сварили малечу, чи коли всі лежали на канапах і дивилися в Клермонті кіно на великому екрані, ми з Ґетом тікали від усіх. Ми сиділи на гойдалці з покришки, переплівшись руками й ногами, торкаючись теплими губами прохолодної, як сама ніч, шкіри. Уранці ми часом пірнали, сміючись, у клермонтський підвал, покреслений рядами винних пляшок та енциклопедій. Там ми цілувалися й раділи існуванню одне одного, почуваючись таємничими і щасливими. Інколи він писав мені записки й лишав під подушкою разом із невеличкими подарунками.

Хтось сказав, що роман має містити низку невеликих потрясінь. Я переживаю їх, проводячи час із тобою.

Ось тобі зелена зубна щітка. Вона не виражає моїх почуттів як слід.

Вчорашній вечір з тобою кращий за шоколад.

От я дурний — думав, що немає нічого кращого за шоколад.

Як глибоко символічний жест дарую тобі цю плитку «Воуж» [5] , яку купив, коли ми всі їздили до Едгартауна. Можеш з’їсти її чи просто покласти поряд і почуватися зверхньо.

Я не відповідала, але малювала