Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

з відвойовуванням свого або чужого місця під сонцем.

Тут, зізнаюсь, як останній шмаркач, я дозволяв собі розкиснути і потужити за юністю — вбивчою і підступною, що ходить по краю леза і харкає кров’ю.

І досить добре знає, що таке чорне і біле.

…Вставляючи ключ в замкову шпарину, я поглянув на схвильоване обличчя Єлизавети.

Вона стояла, мов дівчинка, котру вперше ведуть знайомити з батьками.

Вперлася в брудну стіну, міцно затиснувши в двох кулачках свою картату валізку. Тепер вона повністю залежала від мене.

І ця залежність, певно, не давала їй спокою.

На якусь мить переді мною постала давня картина, яку я намагався ніколи не згадувати: вона на першому сидінні таксі. Тугий жмуток волосся, довга шия із западинкою посередині і тьмяний блиск діамантових сережок, зверхній байдужий погляд: «Майте на увазі — у мене обмаль часу!»…

Я заспокійливо посміхнувся до неї:

— Не лякайся — я тут давно не прибирав…

І відчинив двері.

На нас війнуло пилом і застояним повітрям непровітреної квартири.

Крізь щілини в шторах на підлогу падали і димилися важкі від пороху сонячні промені. Я злякався, що їй тут не сподобається і тому одразу взявся за прибирання.

Вона кинулася допомагати мені.

Як два бійця на фронті, ми запекло почали відшкрібати з підлоги, підвіконь і столів «мох віків», кидаючи один одному короткі репліки, мов хірурги на операції:

— Ганчірки!

— Віник!

— Відро!

— Це можна викинути?

— Можна!

— А це?

— Звісно!

— Вікна не відчиняються! Дай викрутку!

— Не лізь! Я сам!

— Це — ти, на тій світлині?

— Так, дай витру!

— Сама! Краще — винеси сміття…

Коли все заблищало, ми заклякли.

Час уповільнився і зупинився.

Вона втомлено присіла на краєчок стільця.

Я подумав: що далі? І знов заметушився.

Відчинив шафи, дістав деякі речі — халат, капці, білизну, підключив телефон, радіо, перевірив, чи працює телевізор.

Повів до ванної, показав, як вмикати воду, до кухні — де стоять чашки і каструлі. І з жахом зрозумів, що холодильник давно відключений і в хаті немає нічого, крім застарілої пачки чаю.

Оце так гостинність!

— Я миттю!

Вискочив до найближчого супермаркету.

Хапав там усе, що траплялося до рук.

Вийшов з пакетом і опустився на лаву. Хотів дати їй час помитися і переодягтися.

Але насправді відчув, як на мене накотило щось схоже на «дежавю»: чи не так я набирав продукти того дня, який перевернув все наше життя.

Чорт забирай!

«Яка гидота…». Здається, так вона сказала тоді.

Я рішуче попрямував до під’їзду.

Навмисне подзвонив у двері, хоча мав з собою ключі.

Вона відчинила.

Стояла на порозі, переодягнута в халат, з мокрим волоссям, лякливо і втомлено поглянула на мене.

Через поріг я простягнув їй пакет з їжею.

— Тут на сьогодні, і на ранок. Відпочивай. Добраніч!

Вона взяла пакет, притисла до себе, кивнула.

І я побіг донизу.

Чекати ліфт під її поглядом у мене не було жодного бажання.

Покинув свій затонулий човен з дивним відчуттям, що віднині в його заіржавілій середині несподівано зацокав годинник, який зупинився багато років тому.

Наступного тижня я беззаперечно повідомив керівництво факультету, що знайшов собі заміну, і написав заяву про звільнення.

Це сприйняли так, мовби я привселюдно оголив сідниці чи зробив непристойний жест у присутності поважної екзаменаційної комісії. Ректор закляк, не донісши чашку чаю до рота. Але й оговтавшись, він так само ще кілька хвилин тримав її у руці, коли я сповістив, що замість мене пропоную керувати курсом Єлизаветі Тенецькій.

Тут вже заклякли всі присутні на нараді. Потім загомоніли разом.

— Яка Тенецька?..

— Та сама?..

— Так вона ж…

— Де ти її викопав?

— Жартуєш?..

— Коней на переправі не міняють. Що ми скажемо студентам?..

І таке інше.

Я перечекав, доки зрине перша хвиля, котра несла в собі силу-силенну різних відтінків — здивування, цікавість, сумнів, ревність, розпач.

Мені довелося пояснити, що Єлизавета Тенецька повернулася в місто після п’ятирічного перебування за кордоном і люб’язно зголосилася на моє прохання перейняти у мене курс. Котрий, до речі, я вже набрав. І тому я не бачу жодних підстав звинувачувати мене у зраді улюбленого факультету.

Після довгої паузи, ректор, котрий все ще тримав чашку в руці біля самого вуха, нарешті вимовив з великими паузами між словами:

— Звісно… мати такого викладача… для нас… честь… Але…

— Ну, які тут можуть бути «але», Миколо?! — швидко увірвав його я. — Я умовляв її дві години! Звісно, викладати тут — для такої людини не фонтан! Ми просто маємо використати шанс! Адже, певен, у неї потім виникнуть зовсім інші плани. І тоді, — я свиснув, — шукай вітра в полі і кусай лікті…

— Але… — продовжив свою думку ректор. — Ти ж сам знаєш, які у нас тут зарплати. І як всі б’ються за свої години! Чи погодиться?..

Це була вже зовсім інша розмова. Про мізерні зарплати я й сам знав.

Але це повернення в життя треба було ж із чогось починати! І я «виторгував» у Миколи ще одну тисячу гривень до призначених трьох, а як «бонус» домовився, що моя особиста аудиторія, в якій я проводив заняття, залишиться за новим викладачем. І, щоб взяти його ще «тепленьким», одразу ж виклав на стіл Лізині документи, котрі вчора видер з неї з більшими труднощами, ніж ті, які здолав зараз.

Адже вчора вона категорично відмовилась другий раз ступати в цю воду!

І я дійсно витратив години зо дві, доки довів, що нині іншого місця для неї не знайти. Хіба що в гардеробі Будинку кіно. Але вона вперлася і сказала, що їй на все начхати і гардероб її цілком влаштовує.

Тоді я пішов на підступний крайній прийом і сказав, що гардеробниця навряд чи зможе вирватись за кордон, щоби зайнятися пошуками Ліки, заради яких ми тут і зійшлися. І що у мене ще є непересічні плани, виконати які можна буде лише маючи певний статус.

Вона притихла.

— Так, я дурна. Вибач.

Я обережно подякував і зрозумів, що більше тиснути не можна. Ще рано говорити про плани, які вже крутилися в моїй голові щодо її повернення у кінематограф.

…До початку занять залишалося два тижні.

Я приніс їй усіляких методичок, розробок за останні роки, свої власні «робочі плани» і з жахом спостерігав, як вона порпається в усьому цьому паперовому смітті, зневажливо цитуючи пункти: «Технологічні і творчі етапи виробництва екранного твору», «Характеристика основних творчо-виробничих періодів кіновиробництва»…

Я й сам добре знав, що попри існування купи різної літератури про кіно і кіновиробництво,