Брене Браун - Стань сильнішим

якого я зустріла у воді двадцять п’ять років тому. Відчувши сильне зворушення, яке завжди супроводжує в мене відчуття глибокої радості, я дала волю розчуленню, ніжно сказавши Стіву: «Я так радію, що ми вирішили разом поплавати. Тут так гарно!» Стів уміє розкриватися значно краще, і тому я підготувалася до такої ж натхненної відповіді. Натомість він відповів з ухильною напівусмішкою: «Так. Вода приємна», — і поплив далі.

Нас розділяло не більше п’яти метрів. Хіба він не розчув мене? Я замислилася. Можливо, він почув щось інше, не те, що я сказала? Можливо, моя раптова зворушена ніжність захопила його зненацька і його так приголомшили почуття, що забракло слів? Як би там не було, це було дивно і мені не подобалося. Моєю емоційною реакцією стало зніяковіння, а потім сором.

За декілька хвилин я досягла протилежного скелястого берега, де вже зупинився, відсапуючись, Стів, готовий плисти назад. Ми були за два кроки одне від одного. Я глибоко вдихнула і обміркувала можливість спробувати знову. Одна поетична спроба нав’язати зв’язок уже поставила мене поза зоною комфорту, але друга спроба здавалася насправді лячною і, можливо, безглуздою. Але я знала, що Стів саме так би вчинив. Він спробував би зо двадцять разів, але він хоробріший за мене. У пісні «Алілуя» Леонарда Коена10 є слова:

Можливо, нагорі є Бог,

Та все, чого навчила мене любов, —

Стріляти в того, хто наставить зброю.

Ось так мене виховували: завдай болю, перш ніж завдадуть болю тобі або принаймні водночас. Якщо один раз ризикнеш і постраждаєш, вважай себе навченим. Якщо ризикнеш удруге і знову постраждаєш, ти йолоп. Любов і досі залишається для мене найстрашнішою ареною.

Я не могла змиритися зі страхом, який відчувала, грузнучи ногами в намулі озера, попри те що недавно закінчила книжку про вразливість і сміливість. Отож я наказала собі: «Говори серцем». Я всміхнулася з надією зробити Стіва лагіднішим і спробувала вдруге встановити зв’язок: «Це так чудово. Мені подобається плавати з тобою. Я відчуваю, що ми такі близькі».

Здавалося, він подивився крізь мене, а не на мене, відповівши: «Ага. Приємно поплавати», і поплив далі. «Це суцільна нісенітниця, — подумала я. — Що відбувається? Не розумію, почуватися мені приниженою чи розлюченою?» Мені хотілося плакати і верещати. Натомість, відчуваючи занепокоєння, я глибоко вдихнула і попливла назад через бухту.

Я наздогнала Стіва майже біля причалу. Я була фізично та емоційно виснажена. У мене навіть трохи паморочилося в голові. Стів підплив до хиткої металевої драбинки і почав вибиратися вгору.

— Можеш повернутися назад у воду? — запитала я. Це все, на що я була здатна.

Він зупинився і повернувся до мене, не знімаючи рук із поруччя.

— Повернися у воду, будь ласка!

Стів спустився.

— Що сталося? — запитав він, коли ми подивилися одне одному у вічі, тримаючись на плаву біля пристані.

«Що відбувається? — думала я. — Він хоче знати, що відбувається? Я й гадки не маю, що відбувається». Я знала лишень те, що, пливучи до доку, вже обміркувала сценарій на ранок, і, якщо нічого не зробити, нам доведеться прожити жахливий день. Подібні непорозуміння траплялися вже тисячу разів.

Ми піднялися б на берег, повитиралися і пішли до будинку. Ми б кинули свої рушники на поруччя ґанку, увійшли до кухні, і Стів запитав би: «Що у нас на сніданок, крихітко?»

Я б зиркнула на нього і саркастично випалила: «Не знаю, кри-и-ихітко. Зараз запитаю у сніданкової феї». Я б звела очі до стелі і уперла руки в боки. «О сніданкова феє! Що в нас на сніданок?» Витримавши достатньо тривалу драматичну паузу, я б завела старої доброї пісні: «Знаєш, Стіве, я забула, що таке відпустка. Я забула, що я відповідальна за сніданок. І за обід. І за вечерю. І за прання. І за збирання речей. І за окуляри. І за сонцезахисний крем. І за спрей від комарів. І за покупки. І…» Десь посередині цієї ієреміади Стів поглянув би мені в очі і в щирому збентеженні запитав: «Щось сталося? Я щось пропустив?» А потім між нами почалася б «холодна війна» тривалістю від чотирьох до двадцяти чотирьох годин.

Ми могли б відбути цю суперечку із заплющеними очима. Але це було озеро Тревіс і наша особлива відпустка. Я хотіла чогось іншого. Я подивилася на чоловіка і, замість того щоб вдаватися до звинувачень, спробувала новий підхід: «Я намагалася зав’язати з тобою душевний зв’язок, але ти відштовху­єш мене. Я не розумію цього».

Він вирячився на мене. Озеро біля доку було близько десяти метрів завглибшки, і ми увесь час хлюпалися на місці.

Отож мені доводилося думати швидко. Це було нове для мене. Протягом тридцяти секунд, які здавалися годиною, в моїй голові снували суперечливі думки: «Будь доброю. Ні, дістань його! Будь доброю. Ні, захисти себе; помстися йому!»

Обравши доброту і довіру, я повністю поклалася на техніку, якої навчалася під час свого дослідження, — на фразу, яка в численних варіаціях виникала знову і знов. Я сказала:

— Я відчуваю, що ти мене відштовхуєш, і вигадала собі, ніби ти дивишся, як я пливу, і думаєш: «Мужик, вона старіє. Вона вже навіть не здатна плавати кролем». Або що ти подивився на мене і подумав: «Вона вже не так чудово виглядає в купальнику Speedo, як двадцять п’ять років тому».

Стів здавався схвильованим. Він не вибухає гнівом, коли засмучений, а глибоко вдихає, стискає губи і киває. Ймовірно, це добре допомагає йому в роботі педіатра, але я знаю: це свідчить про те, що він схвильований. Він повернувся до мене спиною, потім обернувся знову і сказав:

— От лайно. Ти показуєш свою вразливість, так?

Я відповіла миттю:

— Так. Але я майже гніваюся. Тому мені важливо почути, що ти скажеш. Дуже. — Фраза «і я вигадала собі», яку я викори­стала, можливо, і з’явилася в дослідженні як важливий інструмент, але я вимовила її вперше і відчувала, фізично й емоційно, як мені забило памороки.

Стів знову відвернувся. Після паузи, яка знову здалася мені віч­ністю, він нарешті сказав:

— Я не хочу робити цього з тобою. Я справді не хочу.

Я відразу ж запанікувала: «Що відбувається? Що це означає — “я не хочу робити цього з тобою”? От паскудство. Чи це означає, що він не хоче плавати зі мною? Або говорити зі мною?» Тоді промайнула думка, що, можливо, під «цим» він має на увазі наш шлюб. Час сповільнився, усе відбувалося наче в уповільненій зйомці, поки мене не повернули до реальності його слова:

— Ні. Я справді не хочу говорити про це з тобою зараз.

Мені забракло інструментів і терплячості.

— Дуже погано. Ми вже говоримо. Саме зараз. Бачиш? Я говорю. Ти говориш. Ми розмовляємо!

Помовчавши декілька секунд, Стів нарешті обернувся обличчям до мене і сказав:

— Послухай, Брене, я зовсім не проти проводити час з дітьми. Я справді не проти.

Що? Я була надто збентежена:

— Що ти маєш на увазі? Про що ти кажеш?

Стів пояснив, що не проти покататися з дітьми на надувних плотах. Йому навіть подобається шукати разом з ними «таємні скарби», і він хотів би