Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

про те, що Провід ОУН будь-коли офіційно затверджував «Воєнну доктрину українських націоналістів». Ми можемо обґрунтовано припускати лише те, що серед активу ОУН існувала група, яка дотримувалась радикальних поглядів на вирішення “польського питання”».

Тому слабообґрунтованою видається теза деяких дослідників, які намагаються звести причини активного польсько-українського протистояння до ідеології українського визвольного руху, що постає як засадничо полонофобська.

Цікаво, що й польські підпільники, які брали участь у переговорах з українцями у 1943―1944 рр., рішення конференцій та зборів ОУН у польському питанні вважали прийнятною платформою для започаткування співпраці. В одному з польських звітів за вересень—жовтень 1943 р., тобто в час, коли конфлікт уже набув характеру війни, зазначалося: «Що стосується ставлення до Польщі, бандерівське керівництво намагається радше уникати акцентування своєї ворожості до Польщі, натомість акцентуючись сильно, згідно їх тверджень на «польський імперіалізм» та «польських імперіалістів», як тих, які посягають на “західні українські землі”».

Ще одним аргументом на заперечення полонофобії ОУН є факт, що серед активістів українського націоналістичного руху були вихідці з мішаних польсько-українських родин, деякі з них мали в ньому високе становище. Серед них і вищезгадуваний Михайло Колодзінський — у 1929—1932 рр. член Крайової Екзекутиви ОУН, 1939 р. — один із керівників «Карпатської Січі», Ілярій Собашек ― член Крайової екзекутиви ОУН у 1939—1940 рр.

Імовірність подальшого розгортання чи вичерпання конфлікту визначало польське бачення українського питання. Саме поляки як сильніша сторона могли й повинні були запропонувати конструктивний варіант. Натомість політикум Польщі розглядав два підходи: жорстка національна асиміляція, яка, по суті, передбачала поступове зникнення української національної спільноти, та можливість державної інтеграції, за якої українці зберігали національну самоідентифікацію. Поступове посилення першої концепції зумовило загострення польсько-українського протистояння і дедалі більше скорочувало можливості несилового розв’язання проблеми.

Це розуміли й люди, що працювали в уряді. В одному з аналітичних документів МВС із 1930 р. так описують ситуацію в польсько-українських стосунках: «Зростає ступінь національної свідомості українців, як росте й штучно роздмухувана ненависть не тільки до держави, а й до всього польського… Однак свідомість ця не є ще позитивна в напрямі власної державності, а більше негативна супроти влади й польського населення. Таке наставлення матиме тим глибші підстави, чим яскравіша буде різниця в привілеях і правах, даних більшості й меншості, і тим важче ці настрої заспокоювати, проводячи політику державної асиміляції українців».

Дедалі виразніша в урядовій політиці в 1930-ті рр. відмова від ідеї державної асиміляції на користь національної лише погіршила справи. Радикалізація влади радикалізувала її головного супротивника — українське націоналістичне підпілля.

УВО, а потім ОУН проти польської держави використовували типові для революційних організацій методи — пропагування ідей незалежності, убивства представників окупаційної влади (із них найвідомішим був атентат міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 1934 р.), нищення державного майна та комунікацій. У цьому українські націоналісти мало чим відрізнялися від польських революціонерів, які боролися за незалежність кілька десятиліть тому. Під час так званої «кривавої середи» 15 серпня 1906 р. бойовики Польської соціалістичної партії водночас у 19 місцевостях вчинили 80 замахів на представників російської імперської влади — поліцаїв, жандармів, агентів. Керівником бойової організації соціалістів тоді був Юзеф Пілсудський — майбутній керівник польської держави. Потім колишній революціонер жорстко придушуватиме революційні рухи.

Мабуть, члени ОУН не лише запозичували методи своїх «попередників», а тепер супротивників. Успішний польський досвід був важливий і як джерело натхнення. Підпільники навчалися у школах, де обов’язково вивчали польську історію, головним акцентом якої була героїчна боротьба польських повстанців і підпільників за свободу. Цей приклад мимоволі ставав зразком для молодих українських революціонерів.

Однією з наймасштабніших операцій українського підпілля в міжвоєнний період стала саботажна акція 1930 р. — навмисне нищення майна держави і колоністів, а також комунікацій. Найімовірніше, вона відбулася без погодження з тодішнім керівництвом підпілля — Проводом ОУН. Адже структури створеної лише торік Організації українських націоналістів перебували у стадії становлення. Відбувалося непросте розчинення в новій організації попередньої (УВО), налагодження зв’язку між крайовим (тобто тим, яке діяло на західноукраїнських теренах) та центральним керівництвом, що перебувало в еміграції. Але ініційована на локальному рівні в локальних масштабах акція розрослася до неочікуваних розмірів.

Крім загальносвітової економічної кризи, цьому сприяла дуже складна внутрішньополітична ситуація в Польщі, посилення антиукраїнської політики, зокрема активізація військового осадництва. «Коли з такими планами, — заявляли українські депутати у Сеймі, реагуючи на чергові ініціативи влади в цьому питанні, — виступає уряд, то ніхто інший, тільки він сам кидає палаючий смолоскип на розпуку малоземельного українського селянства».

Образ вогню, використаний українськими політиками, виявився пророчим — одним із головних методів саботажної акції стали підпали майна (здебільшого скирт сіна, часом і цілих маєтків) польських колоністів. Зважаючи на масштаби, які стали найвиразнішим виявом непокори місцевого українського населення польській політиці, провід ОУН постфактум санкціонував акцію, адже члени організації на низовому рівні й так брали в ній активну участь.

Перші підпали почалися влітку, коли більшість молодих оунівців, що навчалися в містах, перебували в рідних селах. Імовірно, саме вони й були головною силою акції, адже участь у ній, крім відваги, потребувала й певних знань — підпали здійснювали за допомогою спеціальних хімічних розчинів, що спалахували не відразу, а через певний час після їх встановлення.

У вересні 1930 р. часопис «Сурма» (офіціоз українського підпілля) так обґрунтовував дії революціонерів: «Чому звернено головну увагу на нищення майна поміщиків та колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, представляє для нас найбільше небезпеку. Отже, треба відстрашити польських колоністів від поселювання на українських землях, а по-друге, при масовій акції це найліпший спосіб психологічно відділовувати на маси українського населення: пожежі, які наглядно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина… більше переконують селянина та мають на нього більший вплив, ніж, приміром, атентати на органи державної влади, на незнаних йому ближче осіб». Отже, проводячи саботажну акцію, націоналісти намагалися «осідлати коника» соціального незадоволення українських селян і зробити його одним із рушіїв національної революції.

Енергія протесту вражала. За даними польського МВС, протягом липня—листопада 1930 р. у трьох воєводствах Галичини (Львівському, Станіславівському й Тернопільському) зафіксовано 191 акт саботажу, причому переважно йшлося про підпали скирт та господарських споруд.

Наприкінці серпня 1930 р. поліція заарештувала близько 20 чільних діячів українського націоналістичного підпілля в Галичині. 20 вересня у Львові на виході зі штаб-квартири УНДО затримано керівника крайового підпілля — колишнього офіцера УГА Юліана Головінського. Через десять днів його вбили, нібито під час спроби втекти.

Обезголовлення підпілля не спинило саботажної акції, адже воно ніколи повною мірою її не контролювало. Навпаки, на вересень припадає пік протесту.

  Пацифікація 1930 р.

Відповідь була не менш масштабною й увійшла в історію під назвою «пацифікація» — умиротворення. Для багатьох українців саме це слово стало символом державної сваволі й відсутності справжніх громадянських прав у Другій Речі Посполитій. Попри те що операцію офіційно подавали як кару за дії українського підпілля, головним об’єктом репресій стали зовсім не члени ОУН, а українське населення загалом. Брутальне застосування принципу колективної відповідальності, коли за дії частини спільноти мали відповідати усі, було способом залякати й остаточно зламати українську громаду. Насправді пацифікація не злякала і тим паче не умиротворила українців, а досягла якраз протилежних цілей. Настрої швидко радикалізувалися, підтримка націоналістичного підпілля зростала, тоді як віра в можливість захисту легальними методами танула.

Рішення