Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

стиглім сяйві серпневого сонця, із грядою тінистих старих угідь, тихих садів та скошених полів! Небо на заході нагадувало велику золоту мушлю. Унизу поверхня затоки взялася раннім місячним сяйвом, неначе інеєм. Повітря повнилося дивовижними звуками — висвистом сонних вільшанок, тихим, печальним, прекрасним шепотом вітру в кронах вечірніх дерев, шурхотом тополь, що тихо й виразно перемовлялися, тріпочучи витонченими листками у формі серця, радісним молодечим сміхом із вікон кімнат, у яких дівчата лаштувалися до вечірки. Світ поринув у запаморочливу красу барв і звуків. Він, Волтер, думатиме тільки про цю красу та про глибоку, тиху радість, якою вона сповнює всю його душу. «Так чи так, ніхто не вимагатиме, щоб я йшов на війну, — думав він. — Як каже Джем, тиф позбавив мене такої можливості».

З вікна своєї спальні визирнула Рілла, вбрана до танців. Жовта стокротка вислизнула з її кіс і впала на моріжок, мов золотава зоря. Дівчина спробувала підхопити її, та марно — а втім, у косах її було ще достатньо квітів. Панна Олівер сплела вінок, щоби прикрасити голівку своєї улюблениці.

— Як гарно й тихо — правда ж, панно Олівер? На нас чекає прекрасний вечір. Послухайте-но: я чую, як у Долині Райдуг тенькають наші дзвіночки. Вони висять там уже понад десять років!

— Цей звук нагадує мені небесну, божественну музику, яку, певне, чули Адам і Єва в мільтонівському Раю[8], — мовила панна Олівер.

— Як весело ми, діти, бавилися в Долині Райдуг, — мрійливо проказала Рілла.

Тепер у Долині Райдуг більше ніхто не бавився. Літніми вечорами там було зовсім тихо. Волтер любив ходити туди, щоб читати книжки, Джем і Фейт — усамітнюватись на побаченнях, Джеррі й Нен — провадити невтомну суперечку щодо глибоких філософських питань — так вони, очевидячки, воліли женихатися. Рілла ж мала там власну улюблену улоговинку, де часто снувала мрії.

— Перш ніж іти, я мушу гайнути на кухню й показатися Сьюзен, інакше вона мені не пробачить.

Рілла вихором улетіла в темнувату інглсайдську кухню, де Сьюзен прозаїчно церувала шкарпетки, й осяяла все приміщення власною вродою. Вона вбрала зелену сукню, вишиту гірляндами рожевих стокроток, шовкові панчохи, і взула сріблясті туфельки. Золотаві стокротки пишалися в її косах і на сукні попід ніжною білою шиєю. Вона була така гарненька, юна, рум’яна від хвилювання, що навіть кузина Софія замилувалася нею — а кузина Софія Крофорд зрідка й могла замилуватися чимось земним і минущим. Відколи кузина Софія оселилася в Глені, вони зі Сьюзен помирилися — чи то радше не згадували давньої сварки, і вечорами кузина Софія часто навідувалася в Інглсайд як добра сусідка. Сьюзен приймала її без захвату, бо ж кузину Софію не випадало назвати жвавою й життєрадісною співрозмовницею.

— Є гості, чий прихід — радість, а є й такі, пані Блайт, дорогенька, чиї відвідини — кара господня, — якось мовила була Сьюзен, і будьмо певні, що ці слова стосувалися саме кузини Софії.

Кузина Софія мала видовжене бліде зморшкувате лице, тонкий довгий ніс, тонкий довгий рот і довжелезні тонкі бліді руки, зазвичай покірно складені на колінах, укритих чорною ситцевою спідницею. Уся вона здавалася тонкою, блідою й довгастою. Кузина Софія скрушно глянула на Ріллу й тужливо промовила:

— То все твої коси?

— Авжеж, — обурено відказала Рілла.

— Ох, — зітхнула кузина Софія, — краще було б тобі мати менше волосся. Таке густезне виснажує організм. Я чула, що це — ознака схильності до сухот, але, надіюся, тебе не спіткає це лихо. Ви всі нині танцюватимете до ночі — мабуть, і сини пастора теж. Може, хіба дівчата так не принизяться. Але я ніколи не схвалювала тих ваших танців. Я знала дівчину, що вмерла на вечірці. Не збагну, як можна знов танцювати опісля такого.

— Хіба вона потім знов танцювала? — зухвало мовила Рілла.

— Ні, кажу ж тобі, вона вмерла. Звісно, більше вона не могла танцювати, бідачка. Вона була з лобридзьких Кірків. Ти ж не підеш отак, не закутавши горла, правда?

— Нині спекотний вечір, — заперечила Рілла. — Та я накину шаль, коли ми сідатимемо в човни.

— Ох, пам’ятаю, сорок років тому молодь так само сіла в човни й попливла до затоки. І вечір був, точнісінько як нині, — смутно правила своєї кузина Софія. — Усі вони потонули, ніхто не вцілів. Надіюся, вас нині не спіткає це лихо. Падоньку, та чи ти бодай намагаєшся позбутися ластовиння? Мені колись помагав у цьому сік подорожника.

— Хто ж, як не ти, Софіє, все знатиме про ластовиння, — утяла Сьюзен, стаючи на захист Рілли. — Ти ж замолоду була рябіша за жабу. Веснянки в Рілли з’являються тільки влітку, а на тобі сиділи цілий рік. І білої шкіри, як Ріллина, ти ніколи не мала. А ти красуня, Рілло, і зачіска тобі личить. Лиш не йди до самої гавані в цих туфельках, добре?

— Ні, звісно, ні. Ми підемо в старих черевиках, а перевзуємося вже на маяку. Сьюзен, а вам подобається моя сукня?

— Мені вона нагадує мою власну дівочу сукню, — відповіла кузина Софія, перш ніж Сьюзен устигла бодай слово мовити. — Та була теж зелена з рожевими квітами, і вся у зборках від стану аж до подолу. О, ми тоді не носили таких куцих платтів, як носять дівчата тепер. Часи все змінюються і, боюся, геть не на краще. Того вечора я добряче порвала її, та ще хтось облив мене чаєм. Сукня була геть зіпсована. Але я надіюся, тебе сьогодні не спіткає це лихо. Та чом у тебе така коротка спідниця — ти ж маєш геть недоладно худі й довгі ноги.

— Пані Блайт уважає, що маленьким дівчаткам не слід одягатися, як дорослим, — мовила Сьюзен, бажаючи лиш припнути язик кузині Софії. Утім, Рілла ображено вибігла геть із кухні. Назвати її маленькою дівчинкою! Більше вона не піде хвалитися сукнями Сьюзен — хай собі далі вважає «маленькими» всіх, кому ще не виповнилося шістдесяти. А ця гидезна кузина Софія — сидить і глузує з її ластовиння та ніг! Яке право має ця… стара жердина обзивати інших «недоладно худими»? Уся радість здиміла з Ріллиного серця. Вечір здавався безнадійно зіпсованим — годилося хіба сісти й заплакати.

Утім, невдовзі, коли Рілла опинилася поміж веселого юрмиська, що прямувало до маяка Чотирьох Вітрів, настрій її поліпшився.

Блайти покинули Інглсайд під меланхолійний гавкіт Понеділка, якого замкнули в стодолі, щоб він, бува, не чкурнув непроханим гостем до маяка. У селі вони зустріли Мередітів, решта ж долучилася до них на шляху до гавані. Мері Ванс, хизуючись пишною сукнею