Умберто Еко - Номер нуль

злочину. Кажуть, що згодом череп поховали у Музокко, але хто зна, адже ті останки були ласим шматком для окультистів та сатаністів різного штибу... Спомин про Боджа тут існує й донині, ніби перебуваєш у Лондоні за часів Джека Потрошителя. Я б не хотів гуляти цими вулицями уночі, хоча це місце мене приваблює. Частенько приходжу сюди, коли призначаю тут певні зустрічі.

Вийшовши з вулиці Баньєра, ми опинилися на майдані Ментана, й Браггадочо, звернувши, повів мене вуличкою Моріджі, досить темною, але на ній було кілька крамничок та великі гарні брами. Ми дістались просторого майданчика з широкою стоянкою посеред руйновища.

— Бач, — мовив Браггадочо, — ліворуч — то руїни споруд, зведених ще римлянами. Зараз майже ніхто вже не пам’ятає, що колись і Мілан був столицею Римської імперії. Тому їх ніхто не чіпає, та й нікому нічого не потрібно. А шибки в отих будівлях за стоянкою повибивано бомбардуваннями під час останньої війни.

Будівлі з повибиваними вікнами не мали духу старожитності, притаманного античним руїнам, які вже упокоїла смерть. Натомість вони лиховісно споглядали крізь свої бентежні просвіти, ніби їх вразило вовчаком.

— Не знаю вже напевно, чи хтось намагався забудовувати ці місця, — казав Браггадочо, — може, їх заборонено забудовувати, а може, власникам вигідніше утримувати тут парковку, а не зводити будинки, які можна здавати в оренду. Але навіщо ж залишати сліди бомбардувань? Про мене, то тут страшніше, ніж на вулиці Баньєра, але місцина гарна, бо бачиш, яким був повоєнний Мілан, у цьому місті мало залишилося свідчень того, яким воно було майже півстоліття тому. Це саме той Мілан, який я прагну віднайти, у якому минуло дитинство та юність: війна закінчилася, коли мені було дев’ять років, але досі я часом уночі ніби знову чую гуркіт від бомб. Утім, тут лишилося не лише руйновище — поглянь за ріг вулиці Моріджі, ота башта стоїть ще з сімнадцятого століття, її навіть бомби не зруйнували. А внизу, ходімо, покажу, ще з початку двадцятого століття є таверна, зветься «Моріджі»: не питай, чому у назві таверни на одну літеру більше, ніж у назві вулиці. Але то, мабуть, у муніципалітеті, коли таблички з назвами вулиці чіпляли, — помилилися, адже таверна старша за вулицю, тому, мабуть, на таверні написано правильно[34].

Ми зайшли у заклад, де всі стіни пофарбовано у червоний колір. З облупленою стелею, з якої звисала стара люстра з кованого заліза, а над стійкою — оленяча голова, уздовж стін — сотня запилених пляшок, дерев’яні стільниці (ще не час вечеряти, — пояснював мені Браггадочо, — столи ще не застелили скатертинами, згодом їх застелять картатими червоними скатертинами, а коли захочеш попоїсти — треба підійти й прочитати меню на дошці, на якій пишуть від руки — як у французьких шинках). За столами сиділи студенти, кілька добродіїв, які колись належали до богеми: мали довге волосся, але не як у шістдесятників, а як у поетів, з тих, що колись носили капелюхи з широкими крисами та краватки Лавальєр[35], кілька стариганів, що увійшли у раж, тож годі було збагнути, чи вони сидять тут ще з початку століття, чи нові власники винаймають їх як масовку. Ми пощипали сиру, ковбаси, сала зі спеціями й випили справді гарного «Мерло».

— Гарно, га? — казав Браггадочо. — Ніби поза часом.

— Але чому тебе так принаджує цей Мілан, якого вже ніби й не повинно існувати?

— Я ж казав: хочу бачити на власні очі те, чого вже майже не пригадую, — Мілан мого діда та мого батька.

Він перехиляв келих за келихом, очі заблищали, він витер паперовою серветкою кільце від вина, яке залишилося на стільничці зі старого дерева.

— У мене поганий родовід. Мій дід був цабе при злощасному режимі, як то кажуть. А 25 квітня його упізнав партизан, коли він намагався завернути за ріг неподалік, просто на вулиці Каппуччо: його схопили й розстріляли просто там, за рогом. Батько дізнався про це значно пізніше, бо, дотримуючись дідових поглядів, у 43-му вступив до загону водолазів-розвідників «Дечіма МАС», його катували у республіці Сало[36], а потім на рік відправили у заслання у концтабір у Кольтано[37]. Він в останню мить накивав п’ятами, а справжніх винуватців так і не знайшли, а згодом у 46-му Тольятті оголосив загальну амністію, й трапилася історична суперечність: фашистів випустили на волю комуністи, але, може, Тольятті[38] мав рацію, адже треба було за всяку ціну повернутися до нормального життя. Утім, нормальне життя було таким, що мій батько, зважаючи на його минуле, з дідовою тінню за плечима, не мав змоги знайти роботу, живучи на утриманні моєї матері, яка була кравчинею. Отак він і животів поволі, випивав, тож зі спогадів про нього маю лише обличчя у червоній капілярній сітці з водянистими очима, коли розповідав мені про свої пристрасті. Він не намагався виправдати фашистів (на той час він уже позбувся ідеалізму), але казав, що антифашисти задля того, щоб засудити фашистів, наробили чимало страшного лиха. Він не вірив, що шість мільйонів євреїв отруїли газом у таборах. Себто я про те, що він не належав до тих, які досі кажуть, що не було ніякого Холокосту, але він не йняв віри в історію, яку склали визволителі. Як він казав, усі свідчення були перебільшені. Я читав, що дехто з тих, хто вижив у таборах, розповідали про цілі гори одягу замордованих заввишки більш як сотня метрів. Сотня метрів? Чи ти розумієш, казав він, що купа одягу заввишки в сотню метрів (позаяк, певно, височіє, як піраміда) мусить мати основу, що за площею переважає площу концентраційного табору?

— Однак він забув, що ті, хто стали свідками якоїсь страшної події, згодом, згадуючи про неї, здебільшого вдаються до перебільшення. Ти став свідком автомобільної аварії, тому розповідаєш, що трупи лежали в озері крові, але ж ти не маєш на увазі, що воно було завбільшки як озеро Комо, бо ж тільки хочеш сказати про те, що було багато крові. Тож уяви себе на місці того, хто пригадує найжаскіші події свого життя.

— Я не заперечую, що батько привчив мене не сприймати будь-яку звістку за щирісіньку правду. Газети брешуть, вчені брешуть, й сьогоднішнє телебачення бреше. Чи бачив ти минулого року у новинах сюжет про баклана, вимащеного дьогтем, який доходив страшною смертю у Перській затоці? А згодом виявилося, що саме того сезону бакланів у