Умберто Еко - Номер нуль

А Сімей, щойно закінчили знайомство, окреслив головні риси нашої газети.

— Отже, газета буде щоденною. Чому «Завтра»? Бо звичайні газети досі розповідають про новини, які трапилися напередодні увечері, тому вони й звуться «Corriere della Sera», “Evening Standard”, “Le Soir”[28]. Нині ми вже дізнаємося всі новини за день у вечірніх випусках о восьмій. Тому у газетах завжди пишуть про вже відомі події, отож вони усе менш актуальні. У нашій «Завтра» про ці новини, які вже тхнуть рибою, ми, звісно, згадаємо та підсумуємо, але для цього вистачить і однієї колонки, яку можна прочитати за кілька хвилин.

— То про що ж розповідатиме газета? — спитав Камбрія.

— У наш час щоденна газета приречена на те, щоб бути подібною до тижневика. Ми писатимемо про те, що може трапитися завтра, пропонуючи аналітичні статті, додатки з розслідуваннями, несподіваними прогнозами... Наприклад, о четвертій вибухнула бомба, а завтра про це вже всі знають. Отож ми з четвертої до півночі, перш ніж посідати у машини, маємо відкопати чийсь ще невідомий коментар про ймовірних відповідальних, те, про що ще не знає поліція, а потім написати можливий сценарій розвитку подій, які, можливо, трапляться протягом наступних тижнів унаслідок того замаху...

Озвавсь Браггадочо:

— Але щоб розпочати такі розсліди о восьмій, нам у редакції потрібно щонайменше вдесятеро більше редакторів, ніж ми маємо зараз, окрім того, кошти готівкою, інформаторів тощо...

— Саме так. І коли газета насправді буде виходити, мабуть, достоту так і буде. Але спочатку, протягом першого року, ми маємо лише показати, що можна зробити. Можна зробити так, щоб номер нуль мав будь-яку дату, ставши прекрасним зразком того, якою була б газета кілька місяців тому, скажімо, коли заклали бомбу. У такому разі ми вже знатимемо, що трапиться згодом, але писатимемо так, наче читач ще цього не знає. Отже, всі наші сенсаційні повідомлення стануть нечуваними, дивовижними, я б навіть насмілився назвати їх пророчими. Тому замовнику треба пояснювати так: ось якою була б «Завтра», якби вийшла учора. Зрозуміло? А за бажанням, навіть коли бомбу ніколи не закладали, ми можемо видати номер, у якому напишемо, немовби це трапилось...

— Чи самі закладемо бомбу, якщо там це потрібно, — осміхнувся Браггадочо.

— Не кажіть нісенітниць, — застеріг Сімей. А за мить, ніби передумавши: — А як і захочете щось таке утнути, не ходіть до мене, щоб про це розповісти.

Коли зібрання закінчилося, спускаючись, я опинився у компанії Браггадочо. «Хіба ми раніше не зустрічалися?» — спитав він. Мені здавалося, що ні, а він казав, що можливо, набувши підозріливого вигляду, а тоді враз став звертатися до мене на «ти». Сімей у редакції щойно закликав усіх казати «ви». Зазвичай я тримаю дистанцію типу: «ми ж ніколи разом не спали», але, вочевидь, Браггадочо прагнув наголосити, що ми з ним — колеги. Я не хотів скидатися на людину, яка бундючиться лише через те, що Сімей назвав мене головним редактором абощо. З іншого боку, ця постать мене зацікавила, а мені саме нічого було робити.

Схопивши мене за лікоть, він повідомив, що ми йдемо чогось випити у заклад, який він добре знав. Його пухкі губи та трохи бичачі очі всміхалися так, що мені стало гидко. Він був лисий, як фон Штрогейм, потилиця у нього різко переходила у шию, але на обличчя скидався на Теллі Саваса, лейтенанта з фільму «Коджак»[29]. Ну от, знову процитував.

— Гарненька та Майя, еге ж?

Мені було ніяково зізнатися, що я позирнув на неї лише крадькома — я ж сказав, що від жінок тримаюся якнайдалі. Він посмикав мене за плече: «Не удавай із себе джентльмена, Колонна. Я ж бачив, що ти крадькома дивишся на неї. Як на мене, це наш тип. Відверто кажучи, нам годяться всі, головне — знати, з якого боку до них підійти. Як на мій смак, вона трохи худорлява, та ще й грудей не має, та загалом, мабуть, згодиться».

Ми дійшли до вулиці Торіно, до церкви, а потім він завернув праворуч на вуличку, яка стрімко повертала й була погано освітлена, на якій було кілька зачинених дверей і жодної крамниці, ніби про неї вже давним-давно забули. Там було затхле повітря, та, мабуть, то лише синестезія[30] через облізлі стіни, вкриті вицвілими графіті. Нагорі виднілася труба, з якої йшов дим, але неможливо сказати, звідки саме той дим, адже горішні вікна були зачинені, ніби там більше ніхто не мешкає. Може, то була труба з іншої будівлі, яка виходила на якусь іншу вулицю, тому ніхто не переймався тим, що задимлює покинуту вулицю.

Це вулиця Баньєра, найвужча у Мілані, звісно, не така вузька, як Rue Du Chat—que-Pêche[31] у Парижі, по якій майже неможливо пройти вдвох. Вона зветься вулиця Баньєра, але колись вона звалася Стретта Баньєра, а ще перед тим — Стретта Баньяріа, через те, що тут за часів римської держави було кілька громадських лазень.

У цю мить з-за рогу вигулькнула жінка з дитячим візком.

— Чи не знала, чи погано знає місцевість, — прокоментував Браггадочо. — Якби я був жінкою, я б цією вулицею не ходив, надто коли темно. Тут можуть штрикнути ножем ні за цапову душу. А прикро було б, бо курочка неабияка, типова матуся, готова віддатися сантехніку, озирнися, лишень, як вихиляє стегнами. Ось ми й дісталися кривавої ворожнечі. За цими брамами, з яких уже знято ґрати, мабуть, досі є покинуті льохи, а може, й таємні хідники. Тут у дев’ятнадцятому столітті такий собі Антоніо Боджа, добродій без професії та без копійки у кишені, затягнувши в один з цих льохів бухгалтера, буцімто щоб той перевірив рахунки, вдарив його сокирою. Жертва спромоглася вижити, Боджа заарештували, визнали божевільним і закрили у божевільні на два роки. Але, щойно вийшовши на свободу, він продовжує полювати на заможних простаків, затягує їх у свій льох, грабує, убиває й ховає у підземеллі. Сьогодні його б назвали серійним убивцею, але цей серійний убивця страшенно неуважний, залишає докази того, що торгував із жертвами. Тож врешті-решт його заарештовують, поліція розкопує підземелля, знаходить п’ять чи шість трупів, а Боджа вішають при Порта Лудовіка[32]. Його голову віддали в анатомічний кабінет у лікарні Оспедале Маджоре — саме у той час там працював відомий криміналіст Чезаре Ломброзо[33], який шукав доказів своєї теорії про те, що за черепом можна визначити спадкову схильність до