Павло Архипович Загребельний - Левине серце

Можна виправдати не зовсім ангельський характер Самуся, можна зрозуміти й те, що він ніколи не сміявся: дитинство мав — не до сміхів. Власне кажучи, що таке сміх і звідки він береться в людей? Як доводитиме згодом авторові Варфоломій Кнурець, сміх викликається відповідними подразненнями, які можна б спрощено назвати лоскотанням, коли трактувати цю дію якнайширше. Самусь же належав до тих, хто лоскотати себе не дозволить, а до самолоскотання смаку не мав. Серйозне дитя серйозного віку, народжене для справ серйозних і визначальних, для роботи й для боротьби. Ще замолоду Самусь виказав різко виражену здібність удавати, що для нього взагалі не існує ніяких проблем, і хоч що б йому казали, він незмінно відповідав: «Все правильно». Мабуть, так само відповів би він і тоді, коли б сказали, що Гриша Левенець має намір набити йому… гм, гм… Бо, крім усього іншого, для Самуся Левенці ніколи не становили ніякої проблеми взагалі. Вони (себто Левенці) не належали до людей прикметних, помітних, впливових, трималися завжди серед карпоярівців хоч і з деяким викликом, але вели типово периферійний спосіб існування, ніхто нічого від них ніколи не ждав надзвичайного (хіба що ота втеча землемірова від жінки та похваляння старого Левенця довоєнним алмазом), а Самусі їх могли просто не помічати, бо мали досить клопоту з Щусями.

Між Самусями й Щусями існувало мало не споконвіку те, що дипломати нині називають конфронтацією. Словечко це, як і лоскотання при сміху, може означати і протиріччя, і суперництво, і ворожнечу, і навіть оту запозичену від малокультурних предків акцію, що в просторіччі зветься «навкулачки».

Річ у тому, що Самусі й Щусі жили обабіч величезного глиняного провалля, яке й звалося Карпів яр і, власне, дало назву старому селу. За саме глинище суперечка не виникала ніколи, глину брали всі, це була всенародна власність, але як Самусів, так і Щусів загризали, сказати б, престижні міркування. Кожна родина щосили намагалася довести, ніби саме з неї походить отой легендарний Карпо, який дав наймення глиняному ярові і всьому селу, Самусі довго навіть усіх своїх синів називали тільки на «К», випередивши лінькуватих Щусів, на що ті, трохи (себто років із двісті) подумавши, спокійно заявили: «Примазуються до імені». Тоді Самусі на знак протесту взагалі перестали вживати в своєму роду імена на «К» (Щусі були далекі від таких лінгвістичних клопотів і звалися як завгодно) і вже в останньому поколінні обрали для себе літеру «Д»: батько був Демид, старший син Дем’ян, середній (той, якого ми для зручності називатимемо просто Самусем) — Денис, наймолодший Давид, або Давидко. Трохи нагадувало кінний завод, де коней називають отакими серіями, але Самусі тим не дуже переймалися.

Конфронтація між обома родинами, як показують факти, почалася ще з давніх-давен. Щусі були типовими дітьми природи. Їхній предок прийшов до цього глиняного яру колись пішки, босий, ліг у траву й став грітися на сонці. Відтоді багато дечого змінилося, відповідно змінювалася в Карповому Яру і взувачка, пройшовши складний еволюційний шлях від примітивних личаків до імпортних черевиків, але хоч у що б взувалися Щусі, враження завжди було таке, ніби вони зостаються босі. От уже воістину діти природи.

Предок Самусів приїхав возом, і хоч споруда ця не мала в своєму тілі жодної залізної деталі, а сконструйована була всуціль з дерева, все ж належала вона до того, що нині в побуті звемо технікою, отож Самусі від перших своїх початків мали стати дітьми техніки і стали ними з усіма наслідками: були діяльні, енергійні, винахідливі, непосидючі і страшенно метиковапні.

Як уже сказано, єдиним яблуком чвар, коли так можна висловитися в даному випадку, між Самусями й Щусями було глинище, зване Карповим яром.

Одні казали: «Наш Карпо!»

Другі відповідали: «А таки ж наш!»

Конфронтація, як легко помітити, не з тих, що зачіпають пекучі життєві проблеми, отож її досить легко вдавалося злагіднювати, а то й просто пригашувати голові сільської Ради Свиридону Карповичу, якого в селі звали «дядько Зновобрать».

4

Головою сільської Ради Свиридон Карпович був уже тридцять років. Прийшов у сорок п’ятому році з фронту сержантом, мав медалі, поранення, все як годилося чесному воїну, і хоч не належав до найгероїчніших карпоярівців, бо були там і лейтенанти, і капітани, Ванько Олександрів та Васько Бараненків навіть до підполковників дійшли, дав Карпів Яр і генерала, але сержант виявився зате найпалкішим патріотом свого села, бо всі заслуженіші воїни рвонули хто куди в широкі світи, Свиридон же Карпович вирішив покласти всі свої сили на відбудову рідного села, поруйнованого фашистами. Йому виявлено всенародне довір’я і обрано на найвищу в селі посаду. А там уже так складалося само по собі. Після кожних нових виборів до місцевих Рад депутатів трудящих на першій сесії сільської Ради вставав хтось із сільських активістів і казав: «Товариші, є пропозиція на голову сільської Ради знов обрать Свиридона Карповича». Ну, оплески, одностайно, а дядька Свиридона так і прозвали: Зновобрать. Похвальна постійність, з якою пропоновано обрати Свиридона Карповича, ні в кого з карпоярівців не викликала протесту, що свідчить про їхнє моральне здоров’я, міцну згуртованість і одностайність. Як то кажуть, гуртом і батька добре бити.

Ну, то дядько Зновобрать був для Самусів і Щусів стримуючим фактором, з їхньої династичної суперечки довкола глинища він одверто насміхався і цим відбив у супротивників будь-яку охоту до згадування про давню конфронтацію (ох і словечко ж симпатичне, надто для села над Дніпром!).

Та навіть Зновобрать виявився безсилим, коли в історії села настав переломний період: з Карпового Яру воно мало стати Світлоярськом, але змінити не саму тільки назву, а й місце свого розташування, і зовнішній вигляд, і саму свою суть, перетворившись у село на рівні найвищих світових стандартів, предмет заздрощів, взірець для наслідувань, причину для пишань і величань.

5

Дядько Зновобрать зумів створити в Карповому Яру таку монолітну єдність, що Самусі й Щусі навіть забули про свої давні конфронтації. Та й те сказати: все ж у селі однакове. Однакові хати, однакові стріхи, однакові димарі, однаково пахне варениками або ковбасами, однакові ростуть на городах соняшники, гарбузи, кавуни, дині, кріп і петрушка. А ще ж були однакові слова, які стосувалися однаковою мірою як Самусів, так і Щусів. Коли, скажімо, приїздив з району товариш Вивершений і закликав, то питається: кого він закликав — Самусів чи Щусів? Ясно ж, що й тих і тих.

Єдність інтересів приводить до єдності зусиль, а вже тут і до єдності душ — рукою