Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У світличці (він так називав кімнати — світличками або покоями) господаря пахло яблуками і старими книгами. Навіть ворохи гірської солі не владні були перебити ці міцні запахи, що дивним чином уживалися між собою.
Тим часом моє життя на Розраді-горі входило в спокійну межень. У садових трудах і прогулянках здичавілими радгоспними виноградниками я забував, чому я тут і що залишив там — у міській тісняві і шаленстві новопроголошеного «прискорення». Тут ніхто нікуди не поспішав, не глотив. Я придивлявся до укладу життя мого благодійника. Він не марнував час і енергію на пусті рухи, хоча, здавалося, весь час був у русі. Проте не робив зайвих зусиль, не обмежував свободу тіла, ніби з приязною цікавістю стежив за собою збоку — чи достатньо зграбна і мудра його діяльність. Він не виглядав великим і сильним, але вгадувалася порода, міцність внутрішнього стрижня. І кожен його порух був вивірений, точний, ощадливий, красивий.
Я зловив себе на тому, що люблю спостерігати за ним у роботі. Наче переглядаю беззвучні фрагменти фільмів Довженка чи Бергмана. Просте зачарування від красивої дії. Так ми любимо невідривно дивитися на рухому воду, на полум'я вогню.
Ба, навіть більше, — я почав дещо занотовувати в синій зошит, який знайшов у своїй комірчині. Ось мій перший запис із його слів: «Щоднини — рух до приємної втоми. Се пружина життя. Солодко втомлене тіло — свіжі думки. Живіт наш годують руки. А голову живлять ходінням ноги. Найкращі думки приносять мандри».
Так у рятівному для мене доброжитку минуло більше тижня. Але мандри з ряснотою думок і вражень були тільки попереду.
Одного вечора він прийшов пізно. Вечерю ми завершували аж поночі. Сиділи мовчки. Крізь горіхове віття цідилося, ніби дим, фіолетове сяйво. Старий глянув угору і сказав:
— Зійшов місяць з ущербу. На новину-дивину. Таку ж щербату… Але ходімо, може вдасться її приспати…
Я тій фразі не надав значення. Аж ранком почав її розшолопувати. Підвівся вдосвіта і підступив із сікачем до живоплоту. Одразу ж почулися з вулиці приглушені голоси. Я відхилив кущ і побачив, як від фургону «швидкої допомоги» назустріч старому вийшов худорлявий чоловічок у білому халаті і білій шапочці. Він бадьоро потис дідову руку двома сухими долоньками. І голос його був сухий, аж рипучий, як накрохмалений халат.
— Я вихопився з операційної. Прибіг, аби сповістити прикру річ, тобто застерегти. В органи поступив на вас сигнал. Якась потолоч пише, що ви приймаєте хворих, цілу підпільну клініку влаштували.
— Овва, я жодного хворого тут не прийняв. З якого б се дива?! Ви ж знаєте, що я не доктор.
— Знаю. Ви є чимось більшим, ніж доктор. Бо ми в здорового шукаємо хвороби, а ви в хворобі бачите інший бік здоров'я і підсилюєте його. Ми доктори хвороб, ви — доктор здоров'я. Я вже говорив вам це…
— А я, дорогий професоре, казав вам, що не лікую. Я майструю, саджу… Та якщо хтось напроситься підлагодити своє підупале єство — ну як тут відхрестишся?! Чим сподоблений сам, тим споможу потребуючого. Хіба се кримінал? А дома хворих, бігме, я не гою. В чужих постолах ноги не загрієш. У вас лічниці — вам і лікувати.
— Не про це зараз мова, шановний Андрію. Писулька та дійшла до високих кабінетів. Ну, люди там сидять не дурні. Вони теж під Богом ходять. І міркують, що може й таке нагодитися — до вас із поклоном прийти. Не завжди ножем і уколами зарадиш. Я, чого приховувати, теж збираюся порадитися з вами на рахунок свого хирлякуватого єства, як ви кажете… Так от, спустили нам розпорядження — комісійно розглянути справу, поки що без залучення органів. Комісію вже створили. Ну, ви знаєте як це в нас: якщо хочуть дістати, то дістануть будь-яким кінцем.
— Знаю. Кедь не по коню, то по голоблях, — зітхнув із сумною іронією старий.
— Тому я вирішив їх випередити. І прив'язати вас, даруйте на слові, бодай до якоїсь медицини… Тут заднім часом оформлені документи, вам залишається лише покласти підпис. Це означає, що ви працюєте при нашому аптекоуправлінні як заготувач лікарських рослин. І вдома вас майже не буває — збираєте по горах сировину… Але робота є робота. Тут перелік, скільки чого маєте здати за літо. Все інше — мій клопіт. На цьому бувайте до осені, пане-брате! Прошу вас, збирайтеся недовго.
— Але ж не так спішно, як мертвому шити сорочку?
— Спішно. Максимум до ранку. Ще про вашу зарплату… Гроші будуть лише восени. Якось викручуйтесь.
— Пусте. Свайба сорочку найде.
Чоловік у білому халаті так же обтис дідову долоню. Мені здалося, що він хотів його обняти, але тут долинув погук водія: «Професоре, вас викликають по рації!»
Старий повернувся у двір. Мовчки стояв і дивився, як я працюю. Я відчував його уважний приязний погляд майже фізично.
— Були гості? — запитав я, наче нічого не чув.
— Були, — тихо відказав він. — Пораз мені здається, що час забув про мене. Але не люди… Дай спокій зелені. Най росте собі, як знає. Вона зеленіє й цвіте не для когось, не чекає чужого замилування й похвали. І в сьому її мовчазна мудрість. А ми все робимо для чогось і для когось. І нам за це платять. Хто чим…
Він промовляв, як завжди, ніби ні до кого. Так шепче листя на дереві, так жебонить потічок, гуде бджола. Правда, тепер був більш замислений, як зазвичай. Підняв зі стежки фанерний рундучок з інструментом і подався в майстерню. Вперше за цей час він не пішов «у роботу», залишився дома. Наводив лад на дворищі. Я теж про стороннє око шукав собі заняття. Був готовий до прощання з ним. Чекав, коли він заведе про це мову. Увечері дід справді обізвався до мене:
— Ти чекаєш від мене відповідей. Всі чекають відповідей від того, хто готовий відповідати. І не здогадуються, безхитрі, що той зчитує відповіді з їх голосу, з їх очей, зі строю їх душі. Бо в більшости запитань приховано те, що хочуть почути. А на решту запитів людина не знає розради… І я був такий, як ти, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.
