Степан Далавурак - Чарівне горнятко

лишатися на ґрунті, покохала найбіднішого парубка.

— Ти здуріла, дівко! — кричав старий. — Я чути про нього не хочу!

— Ви не хочете, а я хочу! — відповіла донька. — Мені не треба вашого багатства. З милим буде мені ліпше, ніж з вашим маєтком.

Багач більше не сказав ні слова. Тільки його жінка побивалася.

А люди стали говорити:

— Ади, багачева донька зійшлася з бідним легінем. Без шлюбу живуть. Так їм треба, отим багачам!

Ґазда кипів від злості:

— Скільки буду жити, не хочу її бачити! Все добро віддам старшій, бо вона мене послухала, зробила мені волю.

Минуло кілька років. На свята старий і стара зібралися до старшої в гості. Наклали повну фіру всілякого добра й вирушили в дорогу. Приїхали під височезну браму. Із-за тієї брами летіли страшні крики. Донька і зять сварилися.

Багач почав стукати у браму. Нічого не чують. Почав гримати сідалкою. За брамою далі чути лайку.

— Тут треба бахнути з гармати, аби почули, — сказав старий з кривдою. — Ходім, жінко, додому, бо тут не до гостини.

І повернув дишло. Тоді жінка заплакала:

— Зайдім, чоловіче, до молодшої доньки. Хоч раз подивлюся, як вона живе.

Поїхали до хатки другої доньки. Злізли з фіри й стали під вікно старої халупи. Бачать: сидить за столом донька зі своїм чоловіком і маленьким сином. Вони так файно розмовляють, аж любо дивитися.

Старому сльози засвітилися в очах. Увійшов до хати:

— Ану, діточки, складайте все на фіру. Житимете з нами.

Я не знаю, що відповів бідний зять багатому тестеві, бо не був при тім. Але, відай, він не перейшов жити до багача, бо казочка про те не розповідає.

ДІД, ГОРШКОДРАЙ І МАЛЬОВАНЕ ГОРНЯТКО[13]

Жив на світі горшкодрай, який ходив по селах і дротував людям гладуни, макітри. Одного разу здибав діда. Зупинився й питає його:

— Куди чимчикуєш, чоловіче добрий?

— Я іду дивитися, як нарід бідує. А ти?

— Дротую людям горшки. Ходім разом!

— Ходім.

Дійшли до села, стали коло бідної хатини й постукали в шибку.

— Чого вам треба? — спитав господар.

— Горшки дротуємо…

— Нема в мене горшків — я чоловік бідний.

— То пустіть переночувати.

Впустили їх до хати. Жінка дала вечеряти, постелила на лавицях. Коли всі позасинали, дідок почав лазити по всіх закутках: обмацував кожну річ, розглядав і клав на місце.

Вранці повставали, подякували господарям і пошкандибали своєю дорогою. Як тільки вийшли із села, старий витягнув з пазухи мальоване горнятко й похвалився:

— Дивися, горшкодраю, що я маю! Я вкрав це горнятко в бідного чоловіка.

Горшкодрай розсердився на діда, але нічого не сказав. Як стало вечоріти, знову дійшли до якогось села. Стали біля хати найбільшого ґазди й постукали в шибку.

— Хто ви? — спитав багач.

— Горшкодраї…

— Нема в мене дрантивих горшків.

— То пустіть нас переночувати.

— Нема місця.

— Ми ляжемо десь у куточку в сінях, бо надворі холодно, — озвався і дідок.

Багач впустив їх за поріг і сказав, аби лягали в сінях під драбиною.

Коли розвиднілося, захотіли їсти. Зайшли до хати.

— Чого ви ще хочете? — питає багач.

— Дайте щось поснідати.

— Я вас нагодую! — і багач схопив на них палюгу.

Дідок і горшкодрай взяли ноги на плечі. Але, коли тікали, старий встиг покласти на поріг мальоване горнятко.

Горшкодрай здивувався:

— Що ти за людина, що в бідного крадеш, а багатому даруєш? Таж той багачисько не хотів пустити нас переночувати, а вранці не дав і кавалка хліба. За що йому мальоване горнятко?

— Не дивуйся, — відповів дідок. — У мальованім горнятку були сльози бідняка.

Горшкодрай мовчав. А коли люди мовчать, то й казочка кінчається.

ЯК ЦИГАН МОЛОТИВ[14]

Якось один господар пішов наймати цигана до молотьби. А той був страшним ледарем. Каже:

— В таку спеку — тільки в шатрі спати.

Господареві ніколи чекати — пшениця пропадає, миші її трублять. Почав умовляти:

— Ходи, цигане, то не тяжка робота. Покажеш пшениці свого ціпа — і все: вона сама буде молотитися.

Циган спокусився на таку роботу. Пішов на тік. Розклав снопи пшениці, показав їм ціпа і ліг спати під скирту.

Коли ґаздиня принесла обід, циган добре наївся й напився. Після того встав, показав снопам ціпа і знову ліг спати.

Закінчився день, зійшлися всі додому. Прийшов і циган. Сів за стіл, чекає.

Ґаздиня витягла з печі смаженину. Піднесла до столу, показала циганові й знову засунула у піч. Витягла миску вареників із сиром і сметаною. Показала циганові й засунула в піч. Поставила на столі кулешу. Циган збирався вже їсти, але вона знову забрала миску.

— Що ви робите, газдинько? — спитав її циган.

— Я годую тебе так, як ти молотив…

Циган пішов до шатра без вечері.

На другий день циган пішов молотити разом із господарем. Той узяв з собою хліба й солонини і сховав у солому.

Почали молотити. Циган вдарить кілька разів ціпом і стає відпочивати. Знову вдарить ціпом — і біжить пити воду. Нарешті почав згадувати, як його хрестили. Тільки молотити не хотів.

Ґазда нічого не сказав. Коли інші люди сіли собі обідати, циган запитав:

— Чому ґаздиня не несе полуденок?

— Спізнилася, бо дрова не хотіли горіти.

Ґазда кинув ціпа, засунув голову в солому, де був схований хліб із солониною.

Циган здивувався:

— Ще-м ніколи не видів, щоб чоловік солому їв. Солома ж не смачна!

— А ти спробуй так, як я, — порадив хазяїн.

Циган взяв віхоть соломи і почав жувати. Так їв ту солому, як молотив пшеницю.

Кажуть, що ця казочка навчила того ледаря робити!

ЦИГАН, ПАН І КИСЕЛИЦЯ[15]

Жив собі циган, що не міг наїстися. І голод вічно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пішов циган до своєї куми:

— Що-сьте варили, кумо, на обід?

— Варила-м киселицю.

— Що за киселиця? Ще-м ніколи такого не їв.

Кума налила миску киселиці, поставила перед ним на стіл. Циган усе вихлебтав, ніби оком кліпнув. Вилизав миску і схопився:

— Біжу додому й скажу жінці, най мені зварить цілий баняк киселиці.

Спішить циган дорогою і, щоб не забути, все повторює: киселиця, киселиця… А надворі саме пішов дощ — всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав і забув, що говорив. Забідкався:

— Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото!

Бабрається в болоті, а слова як нема, так нема.

На те над'їхав якийсь пан. Зупинив бричку і питає:

— Що ти, цигане, шукаєш?

— Ади, паночку, загубив-им три кавалки золота.

Пан почув