Степан Далавурак - Чарівне горнятко

Читачеві вперше дарують свої скарби казкарі Івано-Франківщини. Їх мудре слово навчає добру, чесності, хоробрості. Багаті на фантазію, казки відкривають захоплюючий світ і дітям, і дорослим.
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика

ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

КАЗКИ

Слово до читачів

Покутський краю, Стефаникова земле, ми принесли тобі у дар «Чарівне горнятко», яким зачерпнули з неспокійного моря народної душі живої води мудрості і скарбів високих почуттів.

Своїх слів не додавали, розуму не доточували, тільки лишили у рядках краплини свого серця. Що ж, ми маємо на це право, бо серце в нас від батьків і матерів, що з діда-прадіда пройшли пішки всю нашу історію і прибули в сонячне сьогодення зі своїми болями, сподіваннями і сміхом.

Люди всюди і завжди розпалювали священну ватру поезії, потрібну, як джерельна вода і кавалок житнього хліба. На тій ватрі переплавляли свої радощі та смутки. Коли дмухала зима заметілями і срібний дим молодечого дихання здіймався з моцних грудей, квітли мрії дітей, хлопці й дівчата вчилися думати про кохання, і в них пашіли обличчя.

Крізь серця текли бурхливі ріки молодої крові, що волала тисячоголосо про добро на Стефаниковій землі, бо на ній був город, квітник і сад, але вдень і вночі там блукав привид горя, голоду і смерті. В минулому історія дарувала нам одні гіркі сльози, та вони не стали нашим національним напоєм.

Казка мовила, що дуби кланяються тільки бурям, а вона сама була частиною тієї бурі, що звівала сонливість і смутки з людських облич. Казка завжди сповнена сили, як зернина — сонця, її небо покрите зорями, а неспокій порушує супокій каміння, робить лють швидкою, як струмки бескидів.

Ми зібрали тільки дрібку того, що недремний, невсипущий час приніс бурхливою рікою і, ніби скупані в полум'ї, прийшли до читача з дарунками наших казкарів. Не дивуйтесь щедрості цих мудрих людей. Гостинними стали їх Світлиці: в них оселилося добро, яке вимріяла казка. А добром завжди хочеться ділитись…

Ось Михайло Далавурак із села Кулачківців. Закохати у казки, він не дає, аби їх поглинуло небуття, бо забута казка — це золоте намисто, яке впало на морське дно.

Або ось Ганна Савків із Трофанівки — вчителька малечі, сповнена нев'янучої краси. Вона знає, що зорі над полем — то зграї золотих пташок і що в покутських садах і поперев'язували дерева струнами скрипок. У неї стільки ніжності, що навіть у сльозині дівчинки-ягідки вона бачить зірочку, або ж помічає, як ліс тремтить від болю

Василь Винничук з Балинців — людина нелегкої долі. Але він беріг у серці поетичну замрію, його казка — це зоря на рідному небі, що підіймається до нас із зеленого царства босоногого дитинства.

Ми йшли з радістю до колгоспників Івана Олійника з села Кулачківців, Марії Диць із Хом'яківки, Івана Тарновецького з Трофанівки… Вони знають зажуру минулого і веселість нашої днини. Вони хочуть, аби зло, брехня й захланність зниділи, як віск на вогні, піна на воді, роса на траві…

Та й ще скажемо, що в усіх є крила, бо всі хочуть творити красу, щоб на устах людей квітла усмішка, подив і подяка. І хай на просторах оновленої Стефаникової землі ніколи не згасає чудо із чудес — ватра краси в грудях ясночолого народу.

ПРО ВЧЕНОГО БИКА[1]

В одному селі був лінивий піп. Як вилізе, бувало, на казальницю, то ні про що більше не говорить, а все про Адама та Єву та за оте яблуко, яке Єва з'їла у раю…

Люди спочатку слухали, а потім чулося хропіння.

Одної неділі піп розгнівався:

— Гей, християни, що ви є за люди? Вчу вас і вчу, а ви хропите, як перед кінцем світу. Вже би-м бика навчив, а вас не можу.

Як закінчилась божа служба, до попа підходить один ґазда й каже:

— У мене є, панотче, дурний бик Лисійко. Не дає до себе підступити. Навчіть його, панотчику, розуму, бо нема спасіння.

Піп погодився:

— Приведи бика до мене.

Того ж таки дня ґазда взяв Лисійка на мотуз-воловід і повів на науку. Панотець сказав:

— Заведи до стайні.

— А коли буде готовий, отче?

— Прийдеш через два місяці.

Ґазда втішився, що матиме вченого бика, і пішов додому.

Піп теж втішився: зарізав бика, м'ясо посолив і склав собі у бочки. Ходив по плебанії й облизувався.

Минув місяць, другий. Ґазда подався до попа.

— Е-е, ти прийшов заборзо, — сказав панотець. — Бик ще не довчений. Треба ще два місяці чекати.

— Як так, най буде так, — відповів ґазда. — Тримайте скільки хочете, лиш би мій Лисійко розуму набрався.

Через два місяці ґазда навідався знову. Піп весело сказав:

— Радуйся, добрий чоловіче, твій бик аж перевчився і став уже старостою Коломийського повіту. Він більше не Лисійко, а пан Лисіцький!

Ґазда на те забідкався:

— Ще пропаде бик між панами, як пес на ярмарку. З'їдять його цісарські урядники. Мусай щось робити…

Поспішив додому, одягнув новий сардак, узяв кілька крейцарів і пішов до Коломиї поглянути на свого Лисійка. Знайшов магістрат і рушив до дверей. Раптом стали перед ним двоє вартових:

— Гов, куди лізеш?

Ґазда відповів:

– Іду до Лисійка.

— До якого такого Лисійка?

— Та до пана старости Лисіцького. Він мій син. Я його вчив у нашого попа, — пояснював ґазда.

— Йди, хлопе, звідси, бо від тебе кожухом смердить! — не хотіли й чути вартові.

Ґазда поміркував, добув свої крейцарі й дав кольку в бік кожному вартовому.

— Просимо, заходьте, — сказали ті разом, ховаючи гроші. — Тільки не сидіть довго, бо пан староста мають багато роботи.

Увійшов багач до магістрату, а там