Степан Далавурак - Чарівне горнятко

дверей — як у криміналі. Але таки знайшов канцелярію пана старости. Отворив двері, усміхнувся до товстого пана і почав казати:

— Лисійку, ади, був дурним биком, а тепер ти — староста.

Пан зчервонів від люті, вихопився з-за столу. Ґазда опинився в ногах вартового. Встав, пообтирався і пішов додому.

— Панотче, — скаржиться попові,- ви мені хвалилися, що Лисійка навіть перевчили. А він як бив людей, так і досі б'є. Адіть, виштовхнув мене, я аж носом запоров.

— Ти зробив дурницю, ґаздо, — відповідає піп. — Хто йде до бика з порожніми руками! Візьми сіна й понеси йому. Побачиш тоді, як тебе прийме.

Ґазда побіг додому, наладував собі оберемок найліпшого сіна і почвалав до Коломиї. Варта не пускає: — Гов, куди лізеш?

— Що ви, мой, не впізнаєте мене? — спитав чоловік і знову дав кожному по крейцару.

Вартові впустили.

Ґазда отворив двері, переступив поріг і кинув перед старостою оберемок сіна.

— На, маєш, Лисійку! Зараз ще й відро води тобі принесу. Лише не бийся!..

Пан скипів ще дужче. Вискочив з-за столу, схопив ґазду за барки і так ним потряс, аж задвигтіла ратуша…

Ґазда встав, пообтирався і говорить старості:

— Був, мой, биком і лишився биком. Бодай би здох разом з дурним попом!

Та й пішов додому.

ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ[2]

В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку — вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.

Поїхав до вдовиці на оглядини.

В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Сказав своєму наймиту:

— Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?

— Ага.

— Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?

Приїхали. Вдовиця так зраділа, що аж сіяла перед паном.

— Прошу красно, заходьте до хати.

— Вухри-мухри, вухри-мухри… — відповів панок. Господарка витріщила очі.

— Що з ним? — спитала наймита. А той відповідає:

— Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Вдовиця запросила до гостини.

— Вухри-мухри, — промимрив жених.

— Що пан сказали?

Наймит розтлумачує:

— Та сказали, що не хочуть їсти.

Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:

— Вухри-мухри! Мухри-вухри!

Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:

– Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу — пан утече. Нащо вам того?

— Вухри-мухри! — застогнав панок.

А наймит тлумачить:

— Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.

Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит — вареники в сметані.

Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.

— Вухри-мухри, вухри-мухри… — вдячно закивав головою пан.

А наймит — своє:

— Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердьте мого пана якоюсь там торбиною.

Панок на те аж скривився.

Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:

— Що ти наробив?! Мені в очах темніє!

Наймит знизав плечима:

— А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.

Цілу дорогу пан свистів у ніс.

Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.

ПРО БАГАЧА, ЩО НАРОДИВ ТЕЛЯ[3]

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.

Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:

— Ти за тиждень народиш теля!

— Жартуєш, Леську…

— Ні, бігме.

Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:

— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.

— Це може бути, чоловіче.

Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!

Жінка побідкалася й каже:

– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.

— Добре, піду.

Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.

«Ади, — подумав багачисько, — вовки з'їли шандаря. Та буду мати чоботи!»

Взяв чоботи в торбу й пішов далі.

Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:

— Пустіть заночувати!

Господар питає:

— А ти хто будеш?

— Подорожній.

— Куди йдеш?

— До Коломиї корову купувати.

— Заходь.

Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.

А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранком уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.

«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п'яти не загубив.

Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.

Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:

— Уставай, чоловіче, бо наше теля з'їло подорожнього!

Господар протер очі.

— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.

— Відведи у ліс вовкам, — порадила жінка.

Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу. А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:

— Давай, жінко, їсти!

Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:

— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?

— Аякже!

— А яке воно?

— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.

— А потім?

— Я схопився і — драла додому.

Багачка, як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:

— Запрягай коні й