Степан Далавурак - Чарівне горнятко

— за телям! Я його не подарую!

— Не поїду, жінко. Мені соромно.

— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?

Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.

Запрягли і — гайда! Під'їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:

— Накрий мене веренею.

Багачка — до хати.

— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…

— А де ваш чоловік?

Вийшли до фіри. І господар виламав із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.

— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?…

Багачі, похнюпившись, поїхали додому.

І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.

ШЕВЧИКОВА НАУКА[4]

Жив собі в селі горбатий шевчик. Такий лагідний та добрий, що мухи не скривдить. Якось прийшов до нього жандарм замовити чоботи. Шевчик узяв міру і невдовзі все було готово. Шевчик сказав заплатити стільки, скільки платили й інші за таку роботу. Це розсердило жандарма, який любив дурничку: хотів, аби все йому задурно давали. Визвірився на шевчика й каже:

— Коза — не худоба, а швець- не чоловік.

Швець розсердився. Але не подав вигляду. Просто розреготався.

Жандарм почув, як сміявся шевчик, але не вернувся. Пішов у село. Здибав одного ґазду. А той подивився на його нові чоботи і почав хвалити:

Файно змайстрував шевчик, по-німецьки… Жандарм здивувався:

— А звідки він знає по-німецьки?

Шевчик усе знає.

— Ой, то добре! Піду, аби навчив і мене. Бо який з мене жандарм, коли я не знаю ні бе ні ме по-німецьки.

Прийшов жандарм до шевчика й каже:

— Навчи мене, шевчику, по-німецькому.

— А де б я міг навчитися німецької мови?

— Може, у війську.

— Та горбатих до війська не беруть.

— Не бреши! Завтра прийду, маєш мене вчити.

— Роди, бабо, дитину, а бабі — сто років. Таке й моє,- і шевчик посміхнувся.

Другого дня жандарм прийшов зранку. Переступив поріг і крикнув:

— Ану, стара, не дзоркай горшками. А ти, шевчику, починай науку.

Шевчик відпирається:

— Та я ж не знаю по-німецьки й слова!

Жандарм — трась його в лице:

— А що то має значити швіндер-кіндер-ціліндер?

Клянусь перед богом і його святими, що не знаю. Жандарм ударив ще раз.

— А що означає гундер-дундер-хапундер?

— Не знаю.

— Не знаєш? — жандарм утретє вліпив йому ляпаса. Засумував швець. А жінка проклинає жандарма на весь світ:

— Бодай він все життя чіплявся плота, не людей!

Але раптом швець повеселішав:

— Не плач, небого, завтра я його навчу!

Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.

Коли йде жандарм — гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:

— Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай — вчи мене по-німецьки!

Швець почухався:

— Люди не знають ту німецьку бесіду, бо в них язик не є добре оброблений. Лізь у цю бочку, і я все зроблю.

Жандарм заліз у бочку. Шевчик накрив його й питає:

— Шпару між накривкою і бочкою видиш?

— Як не видіти, коли така широка?

— Та-ак, гундер-хапундер, висунь крізь ту шпару язика. Висувай, скільки можеш.

Жандарм послухався шевця й висунув язик. Шевчик схопив свій ніж, чвахнув і відрізав. Жандарм вискочив з бочки, почав щось белькотіти.

З того часу говорив з людьми тільки по-німецьки.

БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ[5]

Жив на світі бідняк, що мав маленьку хатку, а в хаті — купу дітей. На зелені свята прийшов до нього панотець. Побачив курку й когута, які греблися на смітті.

— Нащо тобі, сину мій, ту птицю? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі гаразди.

Бідняк відповів:

— Добре, панотче… Згода.

Зловив курку й когута, засунув їх попові під пахви. Але піп не рушав. Усюди заглядав, усе обнюхував. Глип у вікно, а серед хати кросна. На них уже готове файне полотно. Панотцеві очі засвітилися, як два каганці.

— Нащо тобі, сину мій, того полотна? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі маєтки.

Бідняк виніс сувій полотна і дав попові в руки.

— А той далі шастає по всіх закутках. Коло стайні бачить нове дишло.

— Подаруй мені то дишло, в тебе ж коня немає, а мені воно згодиться.

Бідняк підняв дишло і питає:

— Куди вам його дати? Під пахвами маєте когута і курку, в руках — полотно…

— Дай мені в зуби… — мовив піп.

Бідняк схопив дишло і так дав попові по зубах, що той аж гекнув і дав ногам знати: тікав, що дорога курилася за ним.

Коло хати знову когут кукурікав, курка кудкудакала, аби чоловік думав, що є теж ґазда.

ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ[6]

Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.

Одного вечора сказав:

— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.

— А що таке? — поцікавився Юзько.

— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.

Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:

— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!

Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.

— До качура його на три дні! — наказав капралові.

Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.

Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:

— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.

Зайшли до корчми, трохи повеселилися і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.

— Не біда, — каже Юзько. — Здибаємо когось на дорозі…

Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся.