Степан Далавурак - Чарівне горнятко

а багач почав по ній лупити. Б'є, а з-під хустини не сиплеться нічого. Де крейцарі? Багач уже розсердився і так гримнув молотком, що голова у Мошка трохи не розкололася.

Пішли вони до гуцула знову. Той здалеку помітив, що йдуть гості. Подумав-подумав та й каже дружині:

— Принеси, жінко, той гарбуз, що виріс під плотом. Жінка внесла до хати гарбузище. Гуцул сів на нього, накрив себе веріткою і дивиться крізь дірочку.

— Що ти робиш там, гуцуле?

— Сиджу на райському яйці. За три тижні з нього має вилупитися золотий лошак.

— Продай нам ото райське яйце… — спокусився на золото Мошко.

— Давайте сто ринських.

Багач і корчмар висипали на лаву сто ринських і понесли гарбуза з собою. Онуфрій сів на гарбуза, накрився якимись Мотковими лахами й висиджує золотого лошака. Сидів три дні й три ночі. Тоді покликав корчмаря:

— Сідай, Мошку, вже ти — погрій райське яйце.

Корчмар сидів три дні і три ночі, далі покликав Онуфрія.

Доста того, що три тижні минуло, а з райського яйця нічого не вилупилося.

— Той лайдак нас обдурив, — сказав багач Онуфрій. — Ходімо до нього — най нам віддасть сто ринських.

Взяли райське яйце і йдуть до гуцула. Та Мошко спіткнувся. Гарбуз упав на землю і налякав зайця, що спав під корчем. Той шурхнув у гущавину.

— Ади, золотий лошачок! Лови його, лови! — закричав корчмар. Онуфрій кинувся в корчі. Він біг, як скажений. Подряпався, навіть порвав кожуха, але нічого не зловив. Зупинився й каже:

— А все-таки ми — дурні.

Вернулися додому і більше не чіплялися до бідного гуцула.

БІДА Й ДРУЗІ[10]

Колись давно на світі жив мудрий чоловік. Мав молодого сина. Коли відчув, що смерть от-от прийде до нього в гості, покликав сина й каже:

— Вмиратиму, сину. Як залишу тебе самого? Хто тобі допоможе, коли будеш у біді?

— Не журіться, тату, — відповідає син. — Маю багато друзів, вони допоможуть мені у біді.

— Ті друзі вірні й добрі лише при гостині. В горі тебе покинуть…

— Неправду ви говорите, тату!

— Тоді зроби так: візьми торбу на плечі і йди до своїх друзів. Скажи їм, що у тебе згорів весь маєток. Най тобі допоможуть.

Син так і вчинив. Узяв на плече торбу і пішов до свого найкращого друга.

— Допоможи, — сказав, — хоч чимось, ади, я погорів. Нема в мене ні хати, ні худоби…

Друг засміявся і вивів його за поріг.

Пішов хлопець до другого приятеля. Той вигнав його за ворота.

Пішов і до третього. Той спустив на нього псів. Вернувся син до батька:

— Ви правду мали, тату. Мої друзі добрі тільки при гостині.

Тоді батько порадив:

— Ану, сину, йди до мого друга. Він живе в сусідньому селі.

Повісив хлопець на плече торбину і пішов до татового друга. Став на порозі й каже:

— У нас сталася біда, тато геть заслабли. До того ще й горе: обійстя згоріло. Споможіть нас чимось.

Його нагодували, а в торбу наклали всілякого добра. Татів друг ще й попросив:

— Не забувай до мене дороги.

Син повернувся й розповів, як його зустріли. Тоді старий сказав:

— Запам'ятай, сину: щоб знайти справжнього друга, треба його шукати іноді все життя.

Ну, зрозуміли?

ХИТРИЙ НАЙМИТ[11]

В одному селі жив злий-презлий піп. Ніякий наймит не міг утриматися в нього.

Якось приблудив у село бідний парубок Іван, який не мав де прихилити голову. Став у попа служити. Робив рік, другий. Ніхто не питав навіть, як він називається. Гарував, як віл, а біда тішилася. На третій рік піп каже:

— З тебе добрий наймит, сину мій. Як ти називаєшся?

— Моє ім'я дуже смішне, панотче. Соромно казати. Я, знаєте, безбатченко, тому охрестили не по-християнськи. Мене звуть: «Най вас шляг трафить».

Піп скривився.

— Справді, ім'я не християнське.

Іншим разом парубок допомагав попаді сікти капусту. Вона й собі запитала наймита:

— Як тебе зовуть?

— Йой, пані добродзійко, соромно говорити. Я народився безбатченком, а панотець, щоб позбиткуватися з моєї мами, назвали мене «Бий, кого видиш!»

— Погане ім'я, — сказала попадя.

Надворі проходжалася попова донька.

Побачила Івана й спитала:

— Як ти називаєшся, парубче?

— Мене, коли хрестили, то назвали «Всі вони злодії»,

— Дивне ім'я, — посміхнулася попівна.

Іван статкував добре, але весь час думав, як має забрати в попа гроші, зароблені тяжкою працею.

Одного дня піп каже:

— Я поїду з добродзійкою у гості, а ти пильнуй роботу. Роби все, що скаже моя донька.

Коли піп з попадею були за селом, Іван підійшов до попівни й просить:

— Дайте мені ключі від комори, треба позамітати.

Увійшов до комори, знайшов там торбу з грішми, закинув на плечі та й дав ногам знати.

Скоро пішла й попівна до комори, а там — ні наймита, ні торби…

Увечері вернулися піп і попадя. Побачили, що їх донька плаче, і запитали:

— Ти чого плачеш? Що сталося?

— Наймит обдурив мене, казав, що хоче позамітати в коморі, а вкрав нашу торбу з грішми.

Піп написав усім попам, аби оголосили своїм парафіянам, що у неділю в його церкві буде храмове свято. Сподівався, що прийде і наймит, тоді його спіймають.

А Іван уже служив аж у третьому селі. Ґазда сказав:

— Запрягай коні, Йване, поїдемо на храм.

Іванові не хотілось їхати, але мусив слухати господаря. Сіли собі на фіру — і вйо!

У церкві вже було повно людей. Тому Іван з ґаздою зупинилися при вході.

Піп виліз на казальницю. Перехрестився і почав:

— Дорогі мої вірники! — Але тут побачив на порозі церкви Івана, крикнув на все горло:- «Най вас шляг трафить!»

Попадя теж помітила наймита й зарепетувала на всю церкву:

— «Бий, кого видиш!»

І попівна побачила Йвана. Вона заверещала не своїм голосом:

— Тату! «Всі вони злодії!»

Піп скочив з казальниці, почав розштовхувати людей. Іван сказав своєму ґазді:

— Тікаймо звідси, вуйку, бо цей піп слабий на голову.

Побігли до фіри, сіли і так рвонули, що тільки закурилося.

Люди ледве вибралися з церкви.

Почали казати, що в голові попа щось перемакітрилось, у попаді — щось перемикитилось, а в попівни-сім днів не метено.

А Іван невдовзі збудував собі хатину і жив, доки не вмер.

ДВІ ДОНЬКИ[12]

В одного багача було дві доньки. Батько дуже їх любив і гадав віддати за таких багатих, як і сам. З бідними не хотів знатися.

Коли настав на то час, старшу засватав найбільший багач з сусіднього села. Але молодша, яка мала