Пауло Коельо - Як течія річки

– Я не належу до тих людей, які неспроможні почути «ні». Але думаю, я намагався досягти своєї мети хибним способом.

Атож, за свою мрію треба боротися, але треба також розуміти, що коли деякі проекти є недосяжними, ліпше зберегти свою енергію для інших цілей. Я міг би просто сказати йому «ні», як казав уже не раз і чув від інших, але вирішив повестися більш дипломатично: поставити йому умови, які годі виконати.

Я сказав, що прочитаю лекцію безкоштовно, але вхідний квиток має коштувати не більш як два євро, й у залі має бути не більше, як двісті людей.

Тео погодився.

– Врахуйте, вам доведеться витратити більше, аніж ви заробите, – остеріг його я. – За моїми підрахунками, лише авіаційний квиток для мене та готель обійдуться вам утричі дорожче, аніж прибуток від проданих квитків, навіть якщо зала буде повною, і не забувайте, що вам доведеться також витратитися на рекламу, на оренду зали…

Тео урвав мене, сказавши, що все це для нього не має ваги: він це робить, щоб домогтися успіху у своїй діяльності.

– Я організовую всілякі зустрічі задля віри у прагнення людини зробити світ кращим. Я повинен сприяти цьому.

– А яка ваша діяльність?

– Я продаю церкви.

І провадив на мій превеликий подив:

– Ватикан доручив мені шукати покупців, бо церков у Голландії більше, аніж парафіян. А позаяк ми вже мали дуже погані приклади, коли священні будівлі перетворювалися на нічні клуби, гуртожитки, крамниці й навіть секс-шопи, то вирішили змінити систему продажів. Тепер кожен такий продаж має здобути схвалення громадськості, а покупець повинен узяти на себе певні зобов’язання. Загалом ми погоджуємося лише на пропозиції, які передбачають використання церков під культурні центри, благодійні інституції або музеї. Який це має зв’язок із вашою лекцією і з іншими, які я намагаюся організувати? Люди більше не зустрічаються. Вони не мають нагод для зустрічей. Коли вони не зустрічаються, суспільство не розвивається.

Дивлячись на мене пильним поглядом, він завершив своє пояснення:

– Зустрічі. Саме це було моєю помилкою в переговорах із вами. Замість надсилати вам електронні листи, я мусив показати вам, що я людина з плоті й крові. Коли я не зміг домогтися відповіді від одного політика, я постукав йому у двері, й він мені сказав: якщо ви хочете чогось домогтися, то спершу мусите показати свої очі. Лише по тому, як ви це зробите, ви зможете досягти добрих результатів. Ми можемо налаштувати найдосконалішу комунікацію, але ніщо, абсолютно ніщо не замінить людського погляду.

Звісно, я прийняв його пропозицію.

P. S. Коли я прилетів до Гааги читати лекцію, то попросив показати мені кілька церков, виставлених на продаж, бо моя дружина, скульптор, завжди прагнула створити культурний центр. Я запитав, скільки коштує та, що вміщала в неділю близько п’ятисот парафіян. Вона коштувала один (ОДИН) євро, хоч витрати на її утримання в належному стані могли досягти захмарних висот.

Чингісхан і його сокіл

Під час недавнього візиту до Казахстану, що в Центральній Азії, я мав можливість супроводжувати мисливців, чиєю зброєю був сокіл. Я не хотів би влаштувати тут дискусію, що саме означає слово «лови», але скажу, що в цьому випадку воно означає один із природних циклів.

Я не мав перекладача й те, що мало бути проблемою, стало благословенням. Не маючи змоги розмовляти з мисливцями, я приділяв більше уваги діям. Я бачив, як наша невеличка компанія зупинилася, чоловік із соколом на руці, відійшов трохи вбік і скинув срібний ковпак із голови птаха. Я не знав, чому він вирішив зупинитися саме тут і не міг запитати про це.

Птах злетів у повітря, зробив кілька кіл у небі, потім упевнено впав донизу поблизу від розмитого дощем рівчака, й більше не ворушився. Ми підійшли ближче й побачили, що він тримає в пазурах лисицю. Така сцена повторилася того ранку кілька разів.

Повернувшись до села, я зустрівся з людьми, які на мене чекали, й запитав у них, як пощастило приручити сокола й навчити його робити те, що я бачив, – зокрема й спокійно сидіти на руці свого володаря (але на моїй руці він так не сидів би; він, безперечно, залишив би на моїй шкірі глибокі подряпини – я зблизька бачив його гострі пазури).

Моє запитання залишилося без відповіді. Ніхто не знав, як саме це відбувалося; мені пояснили, що вміння полювати із соколом переходило від покоління до покоління: батько навчав свого сина, син – свого – і так тривало далі. Але в моїй пам’яті навіки закарбувалися снігові вершини на обрії, силует коня з вершником і сокіл, який злітає з його руки й потім упевнено падає вниз.

Існує легенда, яку розповів мені один із чоловіків, коли ми снідали.

Одного ранку монгольський воєначальник Чингісхан та його царський двір вирушили на лови. Тоді як його супутники були озброєні луками й стрілами, Чингісхан тримав на руці свого улюбленого сокола – кращого і точнішого за будь-яку стрілу, бо він міг підійматися в небо й бачити все, чого людське око не бачить.

Проте, попри весь ентузіазм мисливців, вони не зустріли дичини. Розчарований, Чингісхан вирішив повернутися до свого табору, але щоб не ділитися своїм розчаруванням із супутниками, відокремився від гурту й їхав сам-один.

Він звернув у ліс і залишався там значно довше, ніж сподівався, майже помираючи від втоми та спраги. Через літню спеку струмки попересихали, йому довго не вдавалося знайти чогось попити, аж поки – о чудо! – він побачив струмінь води, який стікав зі скелі, що височіла перед ним.

Він відпустив сокола з руки, дістав невеличку срібну чашу, яку зажди брав із собою, згаяв багато часу, щоб наповнити її, й коли наготувався піднести її до губів, сокіл злетів у повітря й вибив чашу з його руки, відкинувши її далеко.

Чингісхан розлютився, але це був його улюблений птах, можливо, йому також хотілося пити. Він підняв чашу, витер її від бруду і знову наповнив. Коли вона була напівдорозі до його губів, сокіл знову атакував її й розлив воду.

Чингісхан обожнював свого птаха, але за жодних обставин не міг дозволити, щоб до нього поставилися без пошани, а хтось міг побачити цю сцену здалеку й згодом розповідав би його воїнам, що великий завойовник був неспроможний приборкати простого птаха.

Цього разу він дістав меча з піхов, підняв чашу й почав знову наповнювати її, дивлячись одним оком на цівку води, що стікала зі скелі, а другим – на сокола. Набравши вдосталь води, він