Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

покритою — «захищеною» — лівицею. За словами капітана Тозбека, море було досить спокійне, як для цієї частини протоки Довгоброва. А втім, якщо хитавиця посилиться, їй, мабуть, доведеться спуститися вниз.

Корабель вирівнявся, і Шаллан, полегшено видихнувши, спробувала заспокоїтись. Дув свіжий бриз, і на невидимих повітряних потоках повз них проносилися спрени вітру. Щоразу як море розбурхувалось, їй приходив на пам’ять той день, той чужосвітний океан зі скляних кульок…

Вона знову опустила очі на малюнок. Шаллан бачила те місце тільки мигцем, тож вийшло недосконало. Воно…

Художниця насупилася: на папері проступив якийсь візерунок, немовби зображення стало рельєфним. Як вона цього домоглася? Завширшки майже як альбомна сторінка, візерунок становив собою послідовність складних, гострокутних ліній і повторюваних фігур у формі наконечника стріли. Це наслідок того, що намальовано було те таємниче місце — Гадесмар, як називала його Ясна? «Вільною» правицею Шаллан нерішуче провела по зображенню, обмацуючи неприродні випуклості.

Візерунок зарухався — заковзав сторінкою, немовби цуценя сокирогончака під ковдрою на ліжку.

Шаллан скрикнула і схопилася з місця, зронивши етюдник на палубу. Нескріплені аркуші повипадали на дошки й, затріпотівши, розлетілися за вітром. Ближні моряки — тайлени з довгими білими бровами, що їх вони зачісували за вуха, — кинулися на допомогу, хапаючи ватмани, які літали в повітрі, доки їх не здуло за борт.

— З вами все гаразд, юна панно? — спитав, обернувшись, капітан, який був саме зайнятий розмовою з одним із помічників.

На приземкуватому Тозбекові були широкий очкур і золотаво-червоний сюртук, а голову увінчувала шапчина до пари. Його навощені брови стирчали доверху, немовби два віяла над очима.

— Я в нормі, капітане, — відказала Шаллан. — Просто злякалася.

До неї підступив Ялб, простягаючи аркуші.

— Ваші гаксисвари, панянко.

Шаллан звела брову:

— Аксесуари?

— Саме так, — відказав молодий матрос, широко усміхаючись. — Це я вправляюся у вживанні модних слівець: вони допомагають парубкові заводити сяких-таких подруг жіночої статі — з тих, знаєте, дамочок, від кого не надто тхне й у кого ще залишається хоч кілька зубів.

— Краса та й годі, — мовила Шаллан, беручи в того аркуші. — А втім, про смаки не сперечаються.

Вона притлумила подальші кпини, підозріло поглядаючи на стосик паперу, який тримала в руці. Зверху лежав її малюнок Гадесмару, проте дивного — наче витісненого — візерунка на ньому вже не було.

— Що трапилося? — поцікавився Ялб. На ньому, як і зазвичай, були відкритий спереду жилет і пара широких штанів. — Під вами що — крєм’ячок проповз?

— Нічого, — тихо відказала дівчина, ховаючи аркуші до портфеля.

Ялб коротко відсалютував їй — вона й гадки не мала, чому той завів собі таку звичку — і повернувся до решти моряків підтягувати такелаж. Незабаром із боку ближніх до нього матросів долинули вибухи сміху, і коли Шаллан поглянула туди, над Ялбовою головою танцювали спрени слави у формі крихітних осяйних сфер: той, вочевидь, дуже пишався жартом, якого тільки-но відпустив.

Дівчина всміхнулася: їй справді пощастило, що Тозбек затримався в Харбранті. Вона вподобала цей екіпаж і раділа, що Ясна обрала для подорожі саме «Усолоду вітру». Шаллан знову вмостилася на ящик, що його капітан наказав принайтовити коло поручня, щоб під час плавання художниця могла милуватися морем. Щоправда, їй доводилося стерегтися бризок, які не йшли на користь етюдам, зате доки море залишалося спокійним, можливість насолоджуватися побаченим була варта цієї незручності.

Аж раптом вахтовий на марсі щось вигукнув. Шаллан примружила очі, вдивляючись, куди той показував. Вони йшли паралельно далекому суходолу — материку, що бовванів на горизонті. Власне, минулої ночі їхнє судно заходило в порт — перечекати великобурю, яка пронеслася повз. Моряки завжди прагнули триматися неподалік від гавані — бо вихід у відкрите море, де корабель могла застигнути великобуряна стихія, був би самогубством.

Темна пляма на півночі була Морозними землями — здебільшого незаселеною територією, що тяглася вздовж нижньої крайки Рошару. А на півдні Шаллан вряди-годи вловлювала обриси високих стрімчаків Тайлени — великого острівного королівства, яке обмежувало протоку Довгоброва із протилежного боку.

Прямо на північ від корабля вахтовий угледів якийсь плавник, що погойдувався на хвилях і спершу здався дівчині великою колодою. Але ні — той був куди довший і ширший. Шаллан, підвівшись, удивлялася в плавучий об’єкт, який наближався. То виявився куполоподібний панцир брунатно-зеленого кольору — завбільшки десь такий, як три веслові човни, зв’язані в купу. Коли вони проходили повз нього, той карапакс, порівнявшись із судном, якимось чином спромігся не відставати. З води він виступав футів на шість чи вісім.

Сантид! Шаллан звісилася за поручень, вдивляючись униз, а матроси збуджено загомоніли, й дехто, перегнувшись через борт і витягнувши шию, долучився до її намагань розгледіти ту істоту. Сантиди були такі потаємні, що в її книжках подекуди писали, наче ці тварини вимерли, а всі новітні свідчення про них не заслуговують на довіру.

— А ви, панночко, таки приносите удачу! — сказав їй, засміявшись, Ялб, котрий саме проходив повз неї з линвою в руці. — Сантида ми не бачили вже казна-скільки років!

— Ти й тепер його не бачиш, крім вершечка панцира, — відповіла Шаллан.

Їй було дуже прикро, що решту приховувала вода — за винятком незрозумілих тіней у глибині, що могли бути довгими кінцівками, які тяглися донизу. Коли вірити оповідям, інколи ці тварини пливли за кораблями по багато днів — чекаючи в морі, доки ті заходили в порт, а відтак знову рушаючи слідом.

— А в них тільки панцир і видко, — відказав на це Ялб. — Але сантид — добрий знак, присягаюся Пристрастями!

Художниця схопила портфель і залишила собі Спогад про створіння, яке пливло внизу поруч їхнього судна, — заплющила очі й зафіксувала його образ у пам’яті, щоб точно замалювати побачене.

«Замалювати що? — майнуло в думці. — Горбик на воді?»

Аж тут у неї зародилася ідея, і дівчина проговорила її вголос, щоб не дати собі змоги передумати.

— Неси сюди свою линву, — сказала вона, обернувшись до Ялба.

— Ваша Світлосте? — не зрозумів матрос, застигши на місці.

— І зав’яжи один кінець у зашморг, — докинула Шаллан, поспішно кладучи портфель на ящик, який правив їй за сидіння. — Мені треба поглянути на сантида. Я, власне, ще ніколи не занурювала голови під воду в океані. Сіль не погіршить видимості?

— Під воду? — перепитав Ялб скрипучим голосом.

— Ти не робиш того, що я попросила.

— Бо я ще не зовсім здурів! Буря забирай — та капітан відкрутить мені голову, якщо…

— І поклич когось із товаришів, — вела далі Шаллан, не слухаючи його заперечень і беручи в нього линву, щоб самостійно зробити петлю на одному кінці. — Ви опустите мене за борт, а я подивлюся, що там під панциром. Ти розумієш, що живого сантида ще ніхто й ніколи не замальовував? Усі ті, яких виносило на берег, були сильно попсовані розкладанням. А оскільки моряки вважають, що полювати на цих істот означає наклика́ти нещастя…

— Так і є! — відказав Ялб, замало не зриваючись на крик. — Ніхто не наважиться вбити сантида.

Закінчивши в’язати зашморга, Шаллан підскочила до борту й звісилася через поручень, від чого її руде