Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

5. Петро-ламповий із Лубнів, що оженився через оголошення

У селі Лубні було багато Петрів. Один був Петро-м’ясник, інший — Петро-четвертий, бо його батько, дід, прадід і прапрадід теж були Петрами. А був ще Петро-ламповий — бо лампи розжарювання любив більше, ніж людей. Він їх колекціонував, натирав до блиску, навіть спав з однією на тумбочці, як інші з фотографією коханої.

Йому вже було тридцять дев’ять, і баба Катерина щонеділі в церкві просила святого Юрія:
— Дай моєму онуку жінку. Не треба розумну, не треба багату. Хоч би дихала й не сварилась із лампочками!

Петро не заперечував, що час знайти пару. Але якось не складалося: одна боялась його колекції, інша думала, що лампа — це кодова назва секти, а третя просто зникла, коли дізналась, що він ще слухає пісні Руслани на касетах.

Одного вечора, лежачи на дивані, Петро гортав районну газету. Там було все: рецепти з буряка, новини про трактор, що зламався і знову поїхав, і… оголошення про знайомства.

“Познайомлюсь з чоловіком для створення сім’ї. Люблю тишу, маю водійські права. Мелітополь.”

Петро задумався. Мелітополь — це, звісно, не Лубні, але тиша… права… Та це ж ідеальна жінка!

Він написав листа. На папері, ручкою з написом “З Новим роком 2011!”:

«Добридень. Мене звати Петро. Люблю лампи, не п’ю (крім березового соку), маю трактор. Шукаю жінку, щоб разом варити борщ і не кричати. Готовий зустрітись. PS. У мене є запасні лампи, якщо треба.»

Через два тижні прийшла відповідь.

«Вітаю, Петре. Я — Наталя. Маю права, справді люблю тишу і смачно готую. Люблю техніку і сільський дух. Можемо зустрітись. PS. Лампи — це мило.»

Петро зрадів, як кіт на теплій плиті. Вперше в житті йому написали, що лампи — це мило. Він позичив у сусіда Олекси машину (бо трактором далеко), начистив чоботи, одягнув найкращу сорочку з зображенням півня і поїхав у Мелітополь.

На вокзалі він стояв з табличкою «Наталя». Аж ось з’явилась вона — дівчина в шкірянці, з валізою і кроком, що нагадував впевнений марш до перемоги. У руці — каністра з паливом.

— Ви Петро? — спитала вона.
— А ви... Наталя? — очі Петра розширились.
— Так, але друзі звуть мене Натаха.
— А каністра?
— Запаска для трактора. Я ж трактористка.

Петро зробив ковток повітря. Справжній. Трактористка. Не вишиванкова, не тихенька, не "ой-ой, я загубилась", а з каністрою і чіткою ходою.

— У вас трактор? — нарешті спитав він.
— Т-150. А у вас?
— ЮМЗ. Але трошки капризний.

— Ну, нічого, я з такими працювала. — І вона усміхнулась.

Коли вони приїхали в Лубні, село ахнуло. Петро вперше не йшов сам із базару, а з жінкою. Та ще й такою, що сама виштовхала візок з помідорами, поки він рахував копійки. Баба Катерина заплакала. Сусіди принесли мед і побажали світла. Петро засміявся і сказав:

— Світла буде багато. У мене ж ламп...

Але щастя тільки починалось.

Наталя виявилась не просто трактористкою. Вона ще й варила борщ краще за бабу Ганну (та трохи ображалась), розумілася на електриці (сама підключила нову люстру), і щоранку будила Петра словами:

— Петре, прокидайся, не забудь лампу погладити.

Він був щасливий. По-справжньому. Тепер він мав не лише колекцію, а й ту, хто не сміялась з неї.

Одного вечора Наталя сказала:

— А давай відкриємо кафе?

— Кафе? У Лубнях?

— Так. Тихе кафе. З домашньою їжею і твоїми лампами. І назвемо його… "Світло в душі".

Кафе відкрили. Ламп було стільки, що люди приходили навіть просто подивитись. А ще приходили за борщем, пиріжками, і Наталею, яка завжди усміхалась. Петро стояв за прилавком і світив, як його улюблена "тепла 60 Вт".

І коли в селі питали:

— Як це ти таку жінку знайшов?

Петро відповідав:

— Через газету. Через лампу. І трохи — через серце.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍