Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

4. Оленка з Ясенів, що втекла з хрестин через кохання

Оленка з Ясенів не була дівчиною гучною. Навпаки — її називали «тиха вода», бо вона ніколи не сперечалась, не кричала, не влаштовувала сцен. А коли усміхалась — то це було так, ніби сонце вивіряло баланс білого по її обличчю.

Її життя текло рівно, як сільська каша без грудочок: город, школа, церковний хор, іноді ярмарок, і щонеділі — молоко на ринок. Оленка вміла доїти, пекти хліб і навіть плести віночки так, що навіть баба Палажка казала:
— Внучко, в тебе руки святі, хіба що ще німецького не знаєш!

І от, коли їй виповнилось вісімнадцять, усе пішло не так.

Почалося з того, що на ярмарку, де продавали мед, сало і вишиванки з Мелітополя, Оленка побачила його — Івана з Калиничівки. Він стояв біля прилавка з роялем меду й тримав банку так, ніби це була граната — серйозна, відповідальна і трохи липка. У нього були сині очі, засмага і голос, що звучав як «гудок трактора в серці». А ще він був пасічником.

— Мед пробували? — запитав він, коли Оленка глянула на нього довше трьох секунд.

— А… Та я… — вона почервоніла, — у нас вдома є.

— Але не такий. Цей — з акації. Майже як ти, тільки з пилком.

Оленка засміялась. З того й почалося.

Вони бачилися вечорами — на пасіці, за ставком, під старою липою, яку ще за царя садили. Іван говорив про бджіл, про свою мрію завести ферму й виробляти мед із етикеткою «Від Івана з любов’ю». А Оленка слухала й думала, що от якби всі чоловіки були як бджоли — працьовиті, з крилами й трохи небезпечні, — то жити було б веселіше.

Але село — то не пасіка. У селі, як кажуть, "якщо ти вже народився з кимось поруч, то й одружуйся на ньому, а як ні — то на кому скажуть".

Сказали на Петра Сурмича, сина голови споживспілки. Петро був не те щоб поганий, просто... звичайний. Як хліб без солі. Як чай без заварки. І він теж хотів Оленку. А його мати — ще більше.

— Вона в нас буде, як цукерка на торті! — казала тітка Люба, мастячи коровай до хрестин.

Так, до хрестин, бо саме там, на святі новонародженого племінника Петра, вирішили оголосити про заручини. Без питань. Без «можна». Просто: Оленка — наречена. Бо так треба.

Вона сиділа за столом, вишита сорочка липла до спини, а в голові було лише одне питання:
— Де зараз Іван? Чи знає? Чи думає? Чи приїде?

— Оленко, тримай, — сказала тітка Люба й вручила їй коровай. — Усміхайся. Тебе вже всі вітають.

Вона усміхнулась. Як завжди. Тихо.

А потім встала. Вийшла з хати. Пройшла через двір. І — пішла.

— Ти куди? — гукнула баба Ганна.

— На свіже повітря, — відповіла Оленка, не зупиняючись.

На березі ставка стояв човен. Старий, але на ходу. Дід Гриць, який наглядав за ставом, підняв очі:

— У гості попливеш?

— Утікати, — відповіла Оленка чесно. — Але з любов’ю.

Вона залізла в човен, обережно поклала коровай на дно, поправила фату (вкрадену з весільної скрині сестри) і завела мотор.

— Свят-свят-свят, — прошепотів дід, перехрестився і додав: — Хай щастить, наречена.

Човен ішов по ставку, як по морю надії. На березі — шум, галас, хтось кричить, тітка Люба майже втратила свідомість. Петро побіг за велосипедом. А Оленка — пливла.

Іван чекав за камишами. Він завжди чекав — навіть коли не знав, що вона йде.

— Ти справді прийшла? — прошепотів він, коли вона ступила на берег.

— Я ж казала, що люблю мед. Особливо акацієвий, — усміхнулась Оленка.

Кажуть, вони поїхали в Черкаси. Там зняли кімнату над аптекою, завели бджіл і поставили вивіску: "Медові серця".

А в Ясенях ще довго зітхали:
— То була втеча століття. Човен, фата, коровай… Як у кіно. Але краще.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍