Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У селі Смереківка було три речі, через які могли виникнути війни, закінчитись дружби і початись романтичні трагедії. Перше — це чиї яйця кращі: домашні чи «з базару». Друге — у кого город зеленіший. І третє — хто в селі ліпить найкращі вареники.
І в цій третій категорії тітка Раїса була абсолютною королевою.
Вона жила на центральній вулиці, в будинку з новими вікнами і табличкою «Не стукати — я все чую». Щонеділі її вареники пахли так, що навіть пес Барбос, якого вигнали з трьох хат за те, що він «бє вікна хвостом», сидів під її вікнами і нюхав з благоговінням. У Раїси були вареники з картоплею, капустою, сиром, вишнями, маком, кропивою, часником і навіть з полуницею — хоча останні вона називала «вареники-інтриги».
— У мене не вареники, а мистецтво, — казала вона. — Я як той Лєонардо, тільки з тістом.
І ніхто не сперечався. Ну майже.
Бо в селі жили ще тьотя Люба з Куточка, баба Марфа, що варила на смальці, і дід Степан — самотній старий чоловік, у якого, як вважали, кулінарні здібності обмежувались «випіканням хліба в тостері, якщо тостер — це піч».
Одного дня сільрада оголосила:
«Великий Конкурс Вареників: переможець отримає 1000 грн, корону з цибулі й почесне звання “Вареничний Герой Смереківки”!»
Усе село завмерло. Це був виклик. Це була битва. Це було — вареникова Війна Століття.
— Я виграю, — сказала тітка Раїса і почала мити дошку, на якій ще баба її мами різала тісто.
— Ой, побачим, — буркнула тьотя Люба, уже замочуючи вишні. — Раїса, ти ж усе в сільраду носиш, може, вони вже тебе коронували?
— Ти вареники краще коронуй, бо вони в тебе, як капці — криві, — відповіла Раїса.
Десь у куті сидів дід Степан, пив компот і мовчки дивився, як дві жінки розігрівають сковорідку словесних атак. Його ніхто не питав. І він нікому не казав, що має секрет.
Конкурс мав відбутись у неділю, на подвір’ї школи. Поставили столи, винесли самовари, обмотали гірляндами паркан. Приїхали навіть журналісти з районного центру — «село-екстрім», як їх звали місцеві, бо ті колись зняли сюжет про корову, яка самостійно прийшла на випускний.
Тітка Раїса з’явилась у фартусі з написом «Їж і мовчи». Тьотя Люба — в хустці з петриківським розписом, а баба Марфа — з мішком борошна на плечі.
А тоді вийшов дід Степан. У старій сорочці, гумових чоботах і… з величезним казаном.
— А це шо? — скривилась Раїса.
— Це — вареники, — відповів дід спокійно. — Мої.
— Та ну! — вигукнули всі. — Ти шо, сам вариш?
— Звісно. Ще з молодості. То в армії навчився, коли кухаря в наряд ставили.
І всі замовкли. Навіть собака, який крутився біля казана.
Почалась дегустація. Люди підходили до столів, пробували, хвалили, бурчали, деякі під’їдали знову.
У Раїси — вареники як по лінійці: однакові, рівні, блищать, як наречена в «золотому запасі». На смак — смачні, як завжди.
У Люби — трохи кривуваті, але тісто ніжне, начинка щедра, вишні — як поцілунки на відстані.
У баби Марфи — «як Бог дав», але зі смальцем і шкварками — так що дід Микита мало не з’їв разом з пальцями.
А от у діда Степана…
— А це шо за вареник із грибами? — спитав хтось.
— А це з гречкою?
— А це… з оселедцем?!
— А це... з карамеллю і сіллю?! Хто таке робить?
— Я, — відповів дід. — Бо люблю експериментувати.
— Та це ж святотатство! — хрестилась Раїса. — Оселедець у варенику!
— А чо? — знизав плечима Степан. — В селі нема ресторанів, а хочеться чогось цікавого.
І знаєте що?
Його вареники виявились найцікавішими. Так, не всі були ідеальні, але кожен мав свою історію, свій характер, свою несподіванку. Один — солоний, другий — солодкий, третій — з перецьом, як дядькова самогонка.
І коли журі, з поважними обличчями й повними животами, підняло табличку з оцінками, всі ахнули.
Переміг дід Степан.
Раїса впустила ложку.
— Це... це жарт?
— Ні, — сказав голова сільради. — У нього було щось нове. Справжнє. Ми таке їли вперше.
— Бо ви до цього їли смачно, а не цікаво! — викрикнула Раїса, але потім замовкла. І лише додала: — Але я прийду за реваншем.
А дід Степан встав, взяв свою корону з цибулі, усміхнувся і сказав:
— Люди, вареник — то не змагання. То любов, яка ліпиться руками. Але іноді — любов буває з оселедцем.
І село аплодувало.
Навіть Раїса.
А через тиждень у клубі з’явилась афіша:
«Майстер-клас: вареники з фантазією. Ведучий — дід Степан»
І хто, ви думаєте, сидів у першому ряду? Тітка Раїса.
А поруч — її новий фартух. З написом:
«Я ще покажу вам оселедця»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta», після закриття браузера.
