Night Rain - Spotlight, Night Rain

Всі наступні пари з Даресом Йосиповичем проходили в більш спокійній атмосфері, але все одно я помічала в його поведінці так би мовити відхилення від норми. Замість звичних: «Лівіцька, принеси-подай» в його мовленні стало чутися більше похвали і спонукання інших студентів рівнятися на мене. За будь-якої можливості він виділяв мене і мої досягнення. Деякі студенти почали казати, що я його улюблениця, а ті самі із клубу «Закадрити викладача» люто мене ненавиділи. Та це ще було б півбіди, але вони почали пліткувати про нас щось недобре! І було б не так образливо, якби це висвітлювало дійсність(і мої рожеві мрії)… Та насправді це лише розпалювало мою лють. Невже Дарес Йосипович не помічає, що таким чином робить мені ведмежу послугу? Хоча, можливо до викладачів ці чутки і не доходять… Отак, плаваючи і майже тонучи у своїх думках, я дійшла до єдиного правильного рішення – поговорити з викладачем, щоб він перестав мене так сильно виділяти серед групи.

  Але було ще дещо, через що я затягувала з цією розмовою, продовжуючи слухати пліткування. Зміни відбулися і в поведінці самого історика. Я стала помічати, що коли я виступаю з докладом чи презентацією чи ще чимось – він завжди намагається бути якнайближче і весь час, ніби ненавмисно торкається мене. Це може бути дотик плеча до плеча, який я не смію і найголовніше – не хочу переривати(й інколи я відчуваю його тепло в поєднанні із його ледь вловимим ароматом півпари), або випадковий дотик до зап′ястя чи спини, чи коли він стає позаду мене і вказує на якийсь фрагмент моєї роботи при цьому коментуючи його таким чином, що його вуста ледь не впритул шепочуть мені на вухо чи десь в області шиї, піднімаючи в животі тих сумнозвісних метеликів, які знеструмлюють мій мозок і єдине, що залишається – намагатися не втратити контроль і не піддатися спокусі. Для чого він це робить невідомо. Таких дій з іншими студентами в нього немає. І соромно зізнаватися, але я вже почала очікувати наших пар, щоб знову мати надію отримати його дотик і разом з ним ті відчуття, які він в мене викликає. Саме через це я не хотіла заводити розмову про надмірну похвалу, бо я боялася, що ці «випадкові» дотики припиняться.

   Та перед черговими вихідними історія української літератури в нас була останньою парою. І я нарешті наважилася. Коли всі розійшлися, я підійшла до викладацького столу і прокашлялася.

-    Ви щось хотіли? - звів на мене очі історик, складаючи свої речі.

-    Так, Даресе Йосиповичу, мені треба з вами обговорити дуже важливу тему.

-    До понеділка не почекає? – якось втомлено запитав чоловік.

-    Боюся, що ні, це терміново, - якщо не зараз, то в понеділок я вже не наважуся.

-    Тоді, Ніколь, ви маєте два варіанти: або розповідаєте мені все по дорозі з університету, або все ж чекаєте до понеділка. В мене важлива зустріч, - він став в очікуючу позу.

-    Добре, - чомусь я підозрювала, що викладач просто хоче мене здихатися і від цього стало нерадісно, проте здаватися я не збиралася, - обираю перший варіант.

-    Що ж, повідайте мені, що таке важливе, що не почекає до понеділка?

   І я повідала. Точніше коротко переповіла, поки ми швидким темпом йшли до його автомобіля. Виникло відчуття, наче це вже звична для мене справа – ось так іти разом до його машини.

   Біля авто ми зупинилися.

-    Ніколь, я розумію, що ваші судження мають підгрунтя і обіцяю мінімізувати висловлення своєї похвали у ваш бік, хоча зазначу, що вона цілком заслужена – ви моя найкраща студентка і я бачу, що вам дійсно подобається моя дисципліна!

-    Ага, і викладач теж, - не подумавши буркнула я.

-    Що ви сказали?

   Я злякано підняла очі, намагаючись зрозуміти, наскільки все печально. По виразу його обличчя не сильно багато зрозуміло.

-    Нічого, то я так – погодилася з вами і дякую за комплімент, - наче все гаразд.

-    За правду не дякують, Ніколь. Давайте я вас підвезу.

-    Ви ж наче поспішали.

-    Я й досі поспішаю, але нам по дорозі, тож можна поспішати разом, - відказав історик, швидко сідаючи за кермо.

-    Добре, - відповіла я сідаючи поруч. Я би краще прогулялася, щоб зібрати думки до купи, але не могла відмовити собі в задоволенні зайвий раз побути наодинці з ним.

   Напівшляху чоловік вилаявся і відповідаючи на мій питальний погляд повідомив, що зустріч відмінилася. І лише зараз я задумалася. Вечір п′ятниці. Зустріч. Дарес Йосипович поспішав. Чорт. Очевидно в нього було побачення! Яка я дурепа! Лише зараз допетрала! А я ще причепилася до нього зі своїми дурними дріб′язковими проблемами! Мені стало соромно і горло стисли смуток і печаль. Я відвернулася до вікна, щоб не видати своїх емоцій. Якби не я, то можливо він би встиг на своє побачення з якоюсь шикарною дівчиною модельної зовнішності з бюстом мінімум четвертого розміру і красивою талією, яка б підкреслювалася коктейльною сукнею з вирізом. Ну, так, куди мені до неї! Моя фігура навіть близько не модельна, хоч в які б сукні я її не зодягала! Тим паче, що зараз на мені ніяка не сукня, а синя спідниця до коліна і такий же топ. Я вважала це гарним вбранням, але зараз я почуваюся страшком, яка стягнула речі з бабциного гардеробу. Скоріше б в гуртожиток, щоб сховатися в туалеті і там добряче поревіти, оскільки в кімнаті була сусідка, яка залишилася на вихідні. Я настільки закопалася в собі і так сильно почала себе жаліти, що не помітила, що мене явно хтось кликав!

-    О, нарешті ти звернула на мене увагу! Я тебе вже хвилину кличу! Все гаразд? – стурбовано запитав чоловік, коли я до нього повернулася, - Щось сталося? Ти дуже зблідла, Ніколь.

-    Вибачте, дякую, що підвели, я піду, - сум все ще був присутній в моєму голосі.

-    Тобто підеш? То ти не хочеш какао чи щось поїсти? Ти мабуть не обідала, а вже вечір! Можемо поїхати в ту твою шаурмичну, де ми були, - його погляд був на диво радісним, а не розчарованим і сумним, яким мав бути, коли хтось, хто подобається кидає тебе.

-    Вибачте, Даресе Йосиповичу.