Оксана Мрійченко - Новий шанс на щастя, Оксана Мрійченко

Глава 4. Остаточний доказ

Відчинивши двері, Катя зайшла у квартиру і замкнулася зсередини. Але не стала вмикати світло в передпокої чи знімати взуття і одразу рушила до вітальні. Опустивши сумку на крісло, дівчина стягнула своє коротке світле пальто, сіла на канапу і позбулася взуття. Поруч лежало кілька маленьких подушок. Катя склала їх купкою біля м’якої боковинки і лягла. Очі злипалися, тому дівчина миттєво заснула.

Прокинулася Катя від тихих голосів. Повіки були важкими, але дівчина розплющила очі. У кімнаті вже панувала напівтемрява, а годинник на стіні показував пів на п’яту вечора. Катя позіхнула, сіла на канапі і повернула голову. В коридорі було видно відблиски світла, яке лилося з передпокою. А ще за мить звідти долинув дзвінкий жіночий сміх. Катя затамувала подих і прислухалася. А з передпокою почувся веселий голос Олега.

— Як же вчасно наш бос поїхав у відрядження! Я скучив.

— Ми з тобою вчора цілу годину разом були, — відгукнувся кокетливий жіночий голос. — Невже мало?

— Що таке одна година, Маринко? Все поспіхом. А мені подобається, коли можна все робити повільно, — голос Олега став важчим. — Йди сюди.

— У спальню? Із задоволенням! Мені не дуже сподобалось вчора на тумбочці.

— Вчора було мало часу. А сьогодні можна розгулятися.

За звуком кроків Катя здогадалася, що Марина та Олег перемістилися у спальню. Рухатись було важко. Свинцеве серце лупцювало ребра зсередини, пускаючи тілом біль. Катя підвелася з канапи і визирнула в коридор. Двері спальні були причинені. Але звідти знову почувся голос Марини:

— А твоя дружина не повернеться раніше з роботи? Сам кажеш, що її подруга бачила нас вчора. Не боїшся, що твоя Катя нас застукає?

— Катя довірлива і нічого не запідозрила. Впевнений, що вона теж мені роги наставляє.

— Твоя Катя?! — Марина насмішливо фиркнула. — Не вірю, що вона може цікавити чоловіків. Тиха сіра мишка. Дивуюся, що ти взагалі з нею одружився. Краще б мене заміж взяв. Ми вже три роки разом.

— Ти ж знаєш, що наш директор не схвалює службові романи, Марино, — голос Олега перервався брязканням металевої пряжки ременя. — А у Каті своя квартира. Нам є де зустрічатися. А ще... Такі таємні зустрічі додають пікантності нашим стосункам. Хіба ж ні?

— Угу, — в голосі Марини відчувалося невдоволення. — А що ти будеш робити, коли твоя дружина народить тобі дитину? Вона ж весь час буде вдома! 

— Дитини не буде, поки я не захочу. Годі розмов. Йди до мене. Ох… Яка ж ти…

Голоси стихли. Тепер Катя чула тільки невиразний шепіт, легкий скрип ліжка і тихі стогони. Задоволені та переважно жіночі. Катя повернулася у вітальню, взула чобітки і натягнула пальто. А потім взяла сумку і тихо вийшла в коридор. Раціональний розум вже отримав достатньо доказів. Але Катя все ж підійшла до причинених дверей спальні і потягнула їх на себе. Погляд зачепився за Марину, яка розкинулася в безсоромній позі на широкому ліжку. Дівчина задоволено стогнала, заплющивши очі. А Олег шумно пихтів на ній, впиваючись пальцями в круглу дівочу сідницю.

— Вау! — до горла підступила нудота, але Катя не відвела очей, ігноруючи тремтіння свого голосу. — Я не завадила?

Олег завмер і різко повернув голову, розгублено зиркнувши на дружину. Марина сполохано пискнула, намагаючись натягнути на себе сковзану ковдру. Каті стало гидко. Вона різко розвернулася, вибігла в передпокій і відчинила двері, кулею вилітаючи з квартири.

Шлях на вулицю запам’ятався погано. Катя змогла отямитися тільки хвилин через двадцять. І помітила, що повільно крокує вперед вулицею. В голові не було чіткого маршруту, куди рухатись. Але зупинятися не хотілося. І Катя просто продовжувала йти вперед.

Вулиці поступово тонули в прозорих весняних сутінках, а небо затягнулося хмарами, починаючи сипати на місто дрібний дощ. Катя не помічала нічого. В душі була порожнеча. Відчувши втому, дівчина сіла на лавочку під каштаном. Його міцні гілки вже зеленіли крихітними молодими листочками, які швидко вкривалися дрібними краплями дощу. Катя дуже хотіла плакати, але сліз чомусь не було. І від цього було ще важче.

— Катя? Це справді ви?

Знайомий чоловічий голос розігнав важкі думки. Катя підняла голову і побачила Дмитра, який швидко наближався до неї. Його розстебнуте темне пальто вже вкрилося цятками дощу. Проте здавалося, що Дмитро цього зовсім не помічає. Він зупинився перед дівчиною і упіймав її погляд. Катя поспіхом сховала очі.

— Катю, ви плачете? — Дмитро став похмурим і сів на лавку поруч з нею. — Щось сталося?

Катя мовчки закусила губу. Усі емоції застрягли в горлі щільним клубком, який не дозволяв вимовити жодного слова. А тілу раптом стало холодно.

— Катю, подивіться на мене, — Дмитро обережно накрив її руку своєю теплою долонею. — Що у вас трапилось? Я можу допомогти?

— Ні, — голос тремтів, але Катя заперечно похитала головою.

— Ви змерзли. І дощ посилюється. Не можна тут залишатися, — Дмитро огорнув дівчину рукою за плечі. — Ходімо, Кать. Поговоримо в машині.

Катя не мала сил опиратися і слухняно підвелася з лавки. Дмитро повів її до свого джипа, який стояв неподалік. Відчинивши передні пасажирські дверцята, він влаштував дівчину на м’якому сидінні і сів за кермо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍