Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

4

– Що ж це до біса робиться з тою клятою погодою? – не стримався мій друг коли різкий порив вітру кинув нам в обличчя щедру пригорщу холодних дощових краплин. – Наче літо на календарі, а таке відчуття, що зараз розпочнеться крижаний буревій

– Брама вже практично відкрилася, – прошелестіла у відповідь наша провідниця.

Відверто кажучи таке коротке пояснення Беатрис залишилися малозрозумілим для мене. Та й взагалі у цій справі запитань без відповідей виявилося більше чим годилося б. Навіть тепер, почуте в апартаментах кардинала Фелліні видавалося більш нереальною казкою ніж достовірною історією. Так, у вільний від походів, боїв та розваг час, мені випала нагода прочитати деякі літописів де йшлося про цю древню війну. Але там ні одним словом не згадувалося про те, що орда рептилій вдерлася до нас з іншого світу. Більше того, інформація про існування таких переходів, які час від часу відкриваються і впускають до нас незваних гостей, була тою суворою таємницею яку ховали за сімома печатками і про яку знали лише обрані. Тепер до цієї когорти довірених осіб несподівано увійшов я з іберійцем.

– Паскудство, нам ще далеко тюпати? – знову сердито пробубонів за спиною Алонсо. – Щось я не впізнаю довколишньої місцевості. Де ми, трясця твою матір?

Невдоволення побратима легко зрозуміти. Саме йому доручили нести найважливіший вантаж нашої експедиції. Громіздкий і важкий згорток в якому знаходилася зброя, що мала принести нам перемогу, або скоріш за все загибель. Але про погане думати не хотілося, тож щоб підбадьорити приятеля я запропонував підставити свою спину під його нелегку ношу.

– Не варто, – глухо буркнув Мігель. – Я не стомився. Донесу якось сам.

– Ми вже майже дійшли до мети, – стиха промовила монашка. – Ось тільки подолаємо невеличкий перевал і будемо на місці.

Від почутого у мене вмить щелепа відвисла. Ікла вампіра тобі в горлянку, про який ще перевал торочить ця небога? Єдиною гірською вершиною на Сан-Рафаелі був бескид, де розташовувався монастир Блаженної Матері Терези. За час перебування на цьому острові ми облазили на ньому кожний закапелок і нічого, навіть близько схожого на перевал, не знаходили. Одна рівнина, пласка мов та поверхня стола, і вкрита ланами пшениці, жита та вівса. Навіть невеличкий ліс, що ріс в західній частині Сан-Рафаеля, нагадував радше добре доглянутий гайок ніж непролазну пущу. То де ж тут міг знаходитися перевал, який ми ось-ось мали подолати?

Поки міркував над всім цим безглуздям твердження нашої провідниці почало набирати реального сенсу. Хоча навкруги й панував густий туман і розгледіти щось було неможливо та я все ж раптом відчув, що стежка якою ми прямуємо, стала здійматися вгору. Кожен крок давався тепер все важче й важче, а незабаром під ногами навіть зашурхотіло дрібне каміння. Тож як не крути а довелося змиритися з думкою що міфічний перевал все так існує насправді і водночас молитися Всевишньому щоб монашка трималася вірної дороги в цьому білому мороці і ми бува не беркицнулися ненароком в якусь невидиму прірву.

Чи то завдяки моїм молитвам, чи то простому везінню та нам якось пощастило уникнути небезпечних падінь. Минуло ще трохи часу, пелена туману почала танути на очах і незабаром наш маленький загін вийшов з його полону. Я швидко оглянув місцевість де ми опинилися і буквально остовпів від побаченого. Мігель був ошелешений не менше мого, бо вибухнув такою відбірною лайкою, за яку йому потім доведеться довго спокутувати перш чим його душі дозволять потрапити в рай. І тільки монашка Беатриса ніяким чином не відреагувала на все те безумне видовище, що відкрилося нашому зору. А очманіти насправді було від чого, адже перше що в ту мить прийшло мені на думку – я помер і знаходжуся на порозі пекла.

Ми стояли на невисокому гірському плато і під нашими ногами розкинулася картина, ніби створена божевільним художником. Хвороблива уява цього схибленого маляра вочевидь віддавала перевагу багряно-червоним тонам, бо все що він зобразив нагадувало біблійні описи гієни огненної. Ось це скупчення тьмяних жаринок бордового кольору видалися мені схожими на дерева в лісі, а ця темно-малинова стрічка, що серпантином звивалася між ними напевне є річкою, чим, або ким були мерехтливі теракотові іскорки я навіть гадки не мав. Можливо якісь чудернацькі живі істоти, а може і насправді місця де просто щось зараз горіло.

Та найбільше мене вразило небо. Воно мало пурпурове забарвлення і по ньому пливло два рубінових сонця. Одне, розміром з наш Місяць коли той уповні, знаходилося прямо над нашими головами, друге, значно більше, вже майже сягнуло обрію. На небосхилі не було видно ні однієї хмаринки, якщо вони взагалі тут існували, однак я зумів помітити кілька маленьких цяточок, які здавалося рухалися. Не інакше як це слуги самого Повелителя Потойбіччя, що поспішають за нашими безсмертними душами. Однак повітря тут було чисте, не відчувалося навіть натяку на запах сірки та розпеченої смоли, і це вселило у мене слабку надію на те що все таки смерть зараз омине нас.           

– Господи, що це? – ледь зумів витиснути з себе я. – Куди ми потрапили?

– Де ти нас запровадила, паскудо підступна? – гаркнув за спиною іберієць і я почув як брязнула криця його меча що покидав піхви. – Зараз я тебе скараю на горло за твою зраду.

Провідниця повільно повернулася до нас і незворушно промовила своїм шелестливим голосом:

– Немає ніякої зради. Я зробила те що мені веліла Преподобна матінка Жозефіна. Ми там де й мали бути. Ви в тому світі куди й прагнули потрапити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍