Джон Ле Карре - Нічний адміністратор

його по плечі, а потім нею ж надіслав повітряний поцілунок фрейлейн Ебергардт, яка одразу ж зашарілася і помахала йому, немов клімактерична фанатка. А потім нарешті перевів свій власницький погляд на Джонатана, який, вочевидь, наближався до нього, хоча й робив це цілком мимоволі, помічаючи лише, як замість манекена Адель з’явився спочатку газетний кіоск, а потім розпашіле обличчя фрейлейн Ебергардт біля стійки рецепції, а зараз і Він власною персоною. «У нього немає і натяку на совість, — казала Софі. — Він найгірша людина на землі».

«Впізнав мене, — подумав Джонатан, очікуючи, що його от-от викриють. — Бачив мою фотографію, знає мене з описів. Ще мить і він уже не посміхатиметься».

— Діккі Роупер, — почувся лінивий голос торговця і водночас він затиснув руку Джонатана у своїй та на мить заволодів нею. — Мої люди забронювали у вас кілька номерів. Ч’мало номерів. Добрий вечір. — Він ковтав звуки, це була типова говірка Белгравію[7], показовий акцент багатіїв. Вони порушили особистий простір один одного.

— Містере Роупер, дуже радий нашій зустрічі, — приглушено мовив Джонатан, англійським тоном відповідаючи на англійський тон. — Сер, раді знову вас вітати у нашому готелі. Ну і погодка, непроста вам випала подорож. Те, що ви ризикнули летіти у таку негоду, — справжнє геройство! Мушу відзначити, що ніхто, крім вас, на таке не наважився. Я Пайн, нічний адміністратор.

«Він уже про мене чув, — думав Джонатан, чекаючи на відповідь. — Фредді Гамід сказав йому моє ім’я».

— Як тепер поживає старий добрий Майстер? — Запитав Роупер, переводячи погляд на чарівну жінку. Вона стояла біля газетного кіоску, роздивляючись журнали мод. Браслети на одній руці безперестанку спадали на зап’ястя, а іншою рукою вона постійно відкидала назад волосся. — Заліг під ковдрою зі склянкою шоколадного молока і книжкою, еге ж? Сподіваюся, що з книжкою. Джедс, люба, як ти там? Жити без них не може, справжня журналозалежна. Я ж їх ненавиджу всіма фібрами душі.

Джонатан не відразу зметикував, що Джедс — це ім’я тієї жінки. Не Джед, а Джедс — і це була розкішна жінка, з тисячами відтінків. Вона обернула голову достатньо, щоб вони встигли побачити її усмішку — добродушну і грайливу.

— Все чудово, любий, — сміливо озвалася вона, немов щойно відійшла від удару.

— Боюся, сер, що гер Майстер сьогодні направду дуже заклопотаний, — сказав Джонатан, — але він з превеликим задоволенням зустрінеться з вами зранку, коли ви добре відпочинете.

— Пайне, ви англієць? По розмові чути.

— Цілком і повністю, сер.

— Молодець. — Його блідий погляд знову поплив деінде і цього разу зупинився на стійці рецепції, де чоловік у пальті з верблюжої шерсті заповнював анкету для фрейлейн Ебергардт. — Коркі, ти що, зібрався одружуватися з цією юною леді? — Запитав Роупер. — Швидше рак на горі свисне, — тихо прокоментував він, дивлячись на Джонатана, а потім довірливо і з натяком додав, — майор Коркоран, мій помічник.

— Уже майже закінчив, шефе, — протяжно відповів Коркі, піднімаючи руку. Він випрямив ноги і виставив зад, так ніби от-от зібрався грати в крокет, а в його стегнах проглядався майже жіночий вигин — чи-то природний, чи-то навмисний. Купка паспортів лежала біля його ліктя.

— Ну Корке, це ж не контракт на п’ятдесят сторінок! Всього лиш потрібно переписати кілька прізвищ, що ти тягнеш кота за хвіст?

— На жаль, це все нові правила безпеки, сер, — пояснив Джонатан. — Нові вимоги швейцарської поліції. Ми тут безсилі.

Прекрасна Джедс вибрала три журнали, але їй все мало. Вона припідняла трішки потертий носок чобота, впираючись об підлогу високим каблуком. Софі робила так само, їй десь двадцять п’ять, прикинув Джонатан. І вона завжди виглядатиме саме на цей вік.

— Пайне, давно вже ви тут працюєте? Здається, Фріскі, його не було минулого разу, коли ми тут зупинялися? Ми помітили б молодого британця у чужих краях.

— Не було, — відповів хлопець у піджаку, розглядаючи Джонатана крізь уявний приціл. Деформована вушна раковина, помітив Джонатан, як у боксерів. Біляве попелясте волосся. Руки немов леза сокири.

— Півроку, містере Роупер, майже рівно шість місяців.

— А де ви працювали перед цим?

— У Каїрі, — на одному диханні відповів Джонатан. — У готелі «Цариця Нефертіті».

Хвилини спливають, немов перед вибухом. Але гравіровані дзеркала не розсипаються на друзки при згадуванні назви готелю, пілястри та канделябри теж непорушно стоять.

— Подобалося? У Каїрі?

— Дуже.

— Що ж змусило вас поїхати, якщо вам там було так добре?

«Ви і змусили», — подумав Джонатан. Але натомість сказав:

— Бажання подорожувати, сер. Ви знаєте, як воно буває. Жити, мов перекотиполе, це одна з переваг моєї професії.

Несподівано все зарухалося. Коркоран відірвався від стійки рецепції і з сигаретою у простягнутій руці швидко покрокував до них. Та жінка, Джедс, обрала журнали і чекала, точінісінько як Софі, щоб хтось за них заплатив.

— Включіть у загальний рахунок, дорогенький, — сказав Коркоран.

Гер Каспар вивантажував гори кореспонденції на руки другого хлопця у піджаку, і той напоказ промацував товстіші конверти.

— Корке, чорт забирай, ну нарешті! Що в біса трапилося з твоєю правою рукою?

— Багато дрочив, шефе, пішли спазми, — сказав майор Коркоран. — А може, я гей, — додав він, по-особливому всміхнувшись до Джонатана.

— Ах, Корке, — захихотіла Джедс.

Краєм ока Джонатан помітив Маріо, головного портьє, коли той віз гори валіз до вантажного ліфта. Він ішов, немов плив, — такою ходою швейцари часто намагаються закарбуватися у короткій пам’яті клієнтів. Потім він побачив у дзеркалі своє фрагментарне відображення, що пропливало повз нього, а поруч — Коркорана, з сигаретою в одній руці і журналами в іншій. На хвилю його переповнила нав’язлива паніка — куди ж зникла Джедс? Він озирнувся і знову побачив її. Джонатан зловив її погляд і дівчина усміхнулася. Це було саме те, чого він прагнув зараз, коли в ньому знову розгорілося бажання. Він також зловив Роуперовий погляд, тому що вона спиралася на його передпліччя, тримаючись за нього двома довгими руками і майже наступаючи йому на ноги. Охоронці і поважне товариство пленталися слідом за ними. Джонатан помітив красеня-блондина з зібраним на потилиці волоссям і його простацьку дружину, яка йшла поруч з ним і з-під лоба розглядалася навсібіч.

— Пілоти будуть пізніше, — на ходу говорив Коркоран. —