Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

що написав кілька дурних листів з чиєїсь електронної пошти. Він не каже, який був вміст тих листів, — гадаю, йому надто соромно, — але я відчуваю, що ви маєте знати. Мені дуже прикро, якщо вони заподіють вам неприємностей.　

І страшенно соромно за його поведінку. Пробачте, що він не може перепросити особисто. Я не в змозі назвати вам моє чи його ім’я, адже його батько непокоїться, що тоді нашому синові висунуть обвинувачення. Але, будь паска, повірте мені, коли я кажу, що нам дуже шкода й соромно за його поведінку. З хлопцями-підліткоми буває нелегко.

Будь ласка, прийміть це вибачення, і запевняю вас, що цього ніколи більше не трапиться. Мій син уже відчув серйозні наслідки своїх дій удома.

Я лише хотіла, щоб ви знали, що це сталось і що ми дуже шкодуємо.

Карміна підіймає очі від аркуша, обурена. Хтось удерся до неї додому? Нічогеньке привітання від сусідів. Вона мешкає тут лише два місяці — досі звикає до місця, намагається знайти друзів.　

І цей лист анітрохи не тішить. Він її непокоїть. Жахливо думати, що хтось був у її будинку, никав довкола, порпався в її речах, вліз у комп’ютер, а вона й не знала. Карміна озирається й переконується, що нічого　 не зникло, — вона не має наміру вірити цій жінці на слово. І краще перевірити комп’ютер на наявність відісланих листів, яких вона не писала. Що більше Карміна про це думає, то більше її це засмучує. Вона відчуває, що її кордони порушено.　

Карміна простує на кухню й починає варити каву. Яка б засмучена вона не була, проте не може не співчувати жінці, яка написала цього листа. Який жах для матері, думає вона. Але їй дуже кортить дізнатися, хто це був.　

Роберт Пірс зупиняється біля підніжжя сходів, приголомшено дивлячись на однотонний білий конверт на підлозі передпокою. Мабуть, хтось проштовхнув його крізь щілину вночі, доки він спав нагорі.　

Він повільно крокує вперед, безшумно ступаючи босими ногами по дерев’яній підлозі. Тягнеться донизу й підбирає конверт, перегортає його. На конверті геть нічого не написано.　

Роберт відкриває його й дістає єдиний аркуш паперу, а тоді читає листа, не вірячи власним очам. Підпису немає. Дійшовши до кінця, він дивиться вгору й нічого не бачить. Хтось побував у нього вдома.　

Присівши на нижню сходинку, він перечитує лист. Якийсь підліток бешкетує. Роберт не в змозі повірити. Він довго сидить, міркуючи про те, що, здається, у нього проблема.　

У понеділок уранці Рейлі йде до школи, покидаючи дім з відчуттям полегшення.　

А ще він почувається цілковито відірваним від життя — не був в інтернеті всі вихідні. Почувається майже сліпим без свого мобільного телефона. Ні з ким не може зв’язатися, щоби щось запланувати, дізнатися, що відбувається. Почувається кажаном без радару. Чи сонару. Чи як там його. Лишається сподіватися заскочити Марка в фоє чи в кафетерії, адже спільних уроків у них сьогодні немає.　

Але потім Рейлі бачить, що Марк чекає біля його шафки. Авжеж, Марк про все вже здогадався.　

— Батьки забрали телефон? — питає Марк, доки Рейлі відмикає шафку.　

— Так.　

Гнів на дурість друга трохи відступив, коли Рейлі згадав, що, мабуть, сам надсилав йому не менш тупі повідомлення. До того ж просто зараз йому потрібен друг.　

— Чому? Що ти зробив?　

Рейлі нахиляється ближче до нього.　

— Ті повідомлення, які ти надіслав, — їх побачила мама. Вони знають.　

Марк помітно лякається.　

— Чорт! Пробач.　

Зараз Рейлі дуже шкодує, що колись, у мить самовдоволення, розповів Маркові, чим займається. Він хизувався. Але зараз гадає, що краще б тримав рота на замку.　

Рейлі озирається через плече — чи, бува, їх не чують. Понижує голос.　

— І тепер вони ведуть мене до адвоката, щоб вирішити, що робити. Мої власні батьки думають здати мене!　

— Бути не може. Вони цього не зроблять. Вони ж твої батьки.　

— Ну, так, але вони добряче розізлилися.　

Рейлі скидає з плечей ранець.　

— Побачимося після школи? — питає Марк, явно занепокоєний.　

— Звісно. Зустрінь мене після останнього уроку. — Він бере свої книжки. — Ненавиджу, бляха, без телефона сидіти.　

Олівія має роботу, але не може зосередитись. Вона працює вдома редакторкою навчальних посібників. У неї достатньо роботи, щоби бути помірно зайнятою, але не надміру, тож вона має час піклуватися про дім і родину. Такий розпорядок влаштовує її, та не дає особливого відчуття реалізованості. Іноді вона мріє займатися чимось зовсім іншим. Може, стати агенткою з продажу нерухомості або влаштуватися до садівничого магазину. Вона гадки не має, але думка про зміни вабить її.　

Олівія не могла працювати — надто відволікало очікування, що зателефонує Пол і скаже, коли в них зустріч з адвокатом. І тепер, дізнавшись, що зустріч відбудеться сьогодні, ні про що інше думати вона вже не здатна. Вона вагається, а тоді бере телефон і набирає Ґленду Ньюелл.　

Ґленда відповідає після другого дзвінка. Вона теж працює вдома — збирає вишукані подарункові кошики для місцевої компанії кілька годин на тиждень. І зазвичай погоджується випити разом кави, коли телефонує Олівія.　

— Не бажаєш зустрітись у «Бобі» на каву? — питає Олівія. Вона чує напругу у власному голосі, хоч і намагається говорити безтурботно. — Мені не завадить поговорити.　

— Звісно, я залюбки, — каже Ґленда. — Усе гаразд? Олівія ще не вирішила, як багато розповідати Ґленді. — Так. За п’ятнадцять хвилин?　

— Чудово.　

Коли Олівія прибуває до місцевої кав’ярні, Ґленда вже там. «Біб» — затишний заклад зі старомодним кавовим баром, неоднаковими столами й стільцями та стінами, укритими екстравагантним розписом удусі благодійної крамнички. Не мережева, дуже популярна серед місцевих жителів кав’ярня в районі, де, здається, багато людей працюють удома.　

Ґленда знайшла столик у глибині приміщення, де можна трохи усамітнитись.　

Олівія замовляє на барі американо й підсідає за столик до Ґленди.　

— Що сталося? — питає Ґленда. — Вигляд у тебе не дуже.　

— Я недобре спала останні дві ночі, — зізнається Олівія, дивлячись на подругу.　

Їй справді треба комусь звіритись. Вони з Ґлендою близькі впродовж шістнадцяти років — познайомилися в групі для матусь, коли Рейлі й син Ґленди Адам були немовлятами. їхні чоловіки так само швидко потоваришували. Вони часто збираються разом; саме Ґленда та її чоловік Кіт приходили до них на вечерю в п’ятницю, коли Рейлі шукав собі неприємностей.

Ґленді можна розповісти. Ґленда зрозуміє. У наш час матері страшенно конкурують між собою, але вони з Ґлендою ніколи такими не були. Завжди чесні й підтримують одна одну, коли йдеться про дітей. Олівія