Дафна дю Мор'є - Ребекка

Цього разу його стріла влучила в ціль, бо місіс Ван Гоппер почервоніла та зніяковіло засміялася.

— Он як! Не думаю, що… — почала вона, аж раптом урвала себе і — я не могла в це повірити — розвернулася до мене: — Може, ти допоможеш, якщо містеру де Вінтеру щось потрібно? Ти ж таке вправне дитя.

На мить усі замовкли, і я вражено завмерла, очікуючи на його відповідь. Він поглянув на нас із глузливою, дещо уїдливою тінню посмішки на губах.

— Приємна пропозиція, — мовив містер де Вінтер, — утім я дотримуюся родинного гасла. «Найшвидше подорожує той, хто подорожує сам». Ви, мабуть, про нього не чули.

І, не чекаючи на відповідь, він розвернувся й залишив нас самих.

— Яка комедія! — сказала місіс Ван Гоппер, доки ми піднімалися ліфтом нагору. — Як думаєш, те, що він так раптово від нас пішов, це такий жарт? Чоловіки здатні на такі неординарні вчинки. Пам’ятаю одного відомого письменника, який щоразу, коли мене бачив, тікав службовими сходами. Думаю, він відчував до мене прихильність, але не був упевнений у собі. Хай там як, але тоді я була молодша.

Ліфт рвучко зупинився. Ми дісталися свого поверху. Лакей розчинив двері.

— До речі, мила, — сказала вона, коли ми рушили коридором, — не подумай, що я тебе сварю, але цього вечора ти зайшла трішечки задалеко. Твої спроби заволодіти розмовою мене доволі збентежили, і я впевнена, що його також. Чоловікам такі речі ненависні.

Я нічого не сказала. Мені здавалося, відповіді на це не було.

— Ой, припини, не сердься, — засміялася місіс Ван Гоппер і знизала плечима. — Зрештою, я відповідаю за твою поведінку в цьому місці, і, звісно, буде краще, якщо ти почуєш пораду від жінки, яка могла б бути твоєю матір’ю. Eh bien, Blaize, je viens…[1] — і, мугикаючи мотив пісні, зайшла до спальні, де на неї очікувала кравчиня.

Я стала коліньми на кушетку біля вікна й поглянула на вечір. Досі яскраво світило сонце й віяв сильний радісний вітер. За півгодини ми мали сісти за бридж: вікна щільно зачинять, центральне опалення ввімкнуть на повну потужність. Я подумала про попільнички, які мені доведеться чистити, та про те, як розчавлені, заплямовані помадою недопалки валятимуться впереміж із надкушеними шоколадними цукерками. Бридж важко дається тим, хто виріс на іграх у снап та «Щасливі родини»; окрім того, її друзям було нудно грати зі мною.

Я відчувала, що моя юність ставала на заваді їхньому спілкуванню, що в моїй присутності, як і в присутності покоївки — доки та не принесе їм десерт, — вони не могли вільно зануритися в море скандалів і звинувачень. Її друзі-чоловіки в цей час виявляли щось на кшталт вимушеної сердечності й ставили мені жартівливі запитання стосовно історії або мистецтва, гадаючи, що я нещодавно закінчила школу й це єдине, про що я здатна говорити.

Я зітхнула та відвернулася від вікна. Сонце здавалося таким обнадійливим, і веселий вітер збивав на морі білу піну. Я подумала про той куточок у Монако, повз який проїздила день чи два тому, де перекошений будинок прихилився до вимощеної бруківкою площі. Високо в похиленому даху було віконечко, вузьке, мов щілина. В ньому могло зберегтися щось середньовічне; і, взявши зі столу папір та олівець і цілковито поринувши в уяву, я намалювала профіль — блідий, з орлиним носом. Похмурий погляд, високе перенісся, зневажливо піднята верхня губа. І додала гостру бороду та мереживо довкола шиї, як колись давно, за інших часів, це зробив художник.

Постукали у двері, і з запискою в руці зайшов хлопчик-ліфтер.

— Мадам у спальні, — повідомила йому я, але він покрутив головою й сказав, що це для мене. Я відкрила конверт і побачила один-єдиний аркуш поштового паперу зі словами, написаними незнайомим почерком.

«Прошу вибачення. Цього вечора я поводився дуже грубо». І все. Ні підпису, ні вступу. Втім моє ім’я на конверті написали правильно — це було незвично.

— Відповідь буде? — поцікавився хлопчик.

Я відвела погляд від нерозбірливих літер.

— Ні, — відказала я. — Ні, відповіді не буде.

Коли він пішов, я поклала записку до кишені й знову повернулася до малювання олівцем, але, невідомо чому, це більше не приносило мені задоволення; обличчя виглядало закляклим і неживим, а мереживний комір і борода нагадували реквізит із фарсу.

4

На ранок після партії в бридж місіс Ван Гоппер прокинулася з хворим горлом і температурою 38,8°. Я зателефонувала її лікарю, він одразу ж прийшов і діагностував звичайний грип.

— Ви маєте лишатися в ліжку, доки я не дозволю вам вставати, — повідомив він їй. — Мені не подобається, як б’ється ваше серце, і якщо ви не лежатимете в абсолютному спокої, краще йому не стане. — Обернувшись до мене, він продовжив: — Я б радив, щоб за місіс Ван Гоппер доглядала досвідчена медсестра. Вам її не підняти. Це триватиме лише зо два тижні.

Я подумала, що це доволі абсурдно, і заперечила, проте як же я здивувалась, коли вона з ним погодилася. Думаю, їй сподобалася метушня, яку вона спричинила, людське співчуття, відвідування, повідомлення від друзів і посилки з квітами. Монте-Карло почав їй набридати, і ця незначна хвороба могла принести розраду.

Медсестра робитиме їй уколи, легкий масаж і пропише дієту. Щойно та прийшла, я залишила місіс Ван Гоппер у доволі щасливому настрої — вона зручно вмостилася на подушках, температура спадала, вона одягла найкращу зі своїх нічних сорочок, а на голову наділа прикрашений стрічками чепчик. Неабияк соромлячись, я зателефонувала її друзям, скасувала невеличку вечірку, яку вона запланувала на сьогодні, і спустилася до ресторану на ланч на добрих півгодини раніше, ніж завжди. Я очікувала, що зала виявиться порожньою, — зазвичай ніхто не приходив туди раніше першої години. І вона таки була порожньою, крім столика поряд із нашим. До цього я виявилася не підготовлена. Я ж думала, що він поїхав у Соспель. Без жодних сумнівів, він прийшов так рано тому, що не хотів перетнутися з нами о першій. Утім я вже була на півдорозі й не могла повернутися. Ми не бачилися відтоді, як він полишив нас біля ліфта минулого дня. На обід до ресторану він не з’явився навмисне, ймовірно, з тієї ж причини, чому тепер їв свій ланч о такій ранній годині.

Це була ситуація,