Влада Клімова - Промені мого дитинства, Влада Клімова

Вночі я прокинулась від страшного болю в животі. Там урчало так, наче в мені поселилася сотня котів, а ще мене дико нудило. Я ледве встигла накинути штанці та вискочити надвір. Під кущем смородини мене вивертало всю, а біль в животі лише наростав. Від нападу мене спочатку трясло, а потім кидало в жар.

Мама вибігла до мене в бабусиній тілогрійці та не зрозуміла: що робиться з її дитиною? Звісно вона могла подумати про дорослі речі, адже я частенько відвідувала кіносеанси з хлопчиком-підлітком. Але я була в такому стані, що вона змовчала й лише намагалася вкрити мене пледом. Та куди там!

Тепер я кулею прошмигнула до бабусиного нужника й лише там мене трохи відпустило. Такого дикого отруєння я в житті не пам’ятала! Але коли виповзла назовні, бабуня відразу зрозуміла, що й до чого.

– Ти картопельки на городі багато з’їла, онученько? – тихенько рвала вона вже листя з високо куща полину, що ріс наче декоративна рослина, біля погреба.

– Багато! Але ж вона була така смачнюча й пахла димом та полум’ям... Ой! – знову поглинув мене страшний напад.

– Ну, нічого. Зараз я заварю тобі полину й на ранок будеш, як новенька. От вже та дурна дитина! Їсть все, що до рук потрапить. Я навіть думаю, що їй нічого не сталося. Треба було або до столу запросити або прогнати! – дивлячись на мій непривабливий стан тепер розізлилась і бабуся.

Пів ночі мене лікували гірким полином, але на ранок стало набагато краще і я знову заснула серед бабусиних медових подушок. Потім мене частували хрусткими сухарями, що бабуня насушила посеред горища та поїли густим домашнім узваром.

Десь біля обіду ми сіли до татового навантаженого городнім збіжжям авто та й поїхали додому в місто. Але перед від’їздом Томка прибігла попрощатися й виглядала, як свіжий огірочок. Моя мама не стерпіла й запитала у дівчинки: чи все з нею добре? А вона з подивом глянула на нас усіх та сказала:

– А що зі мною може статися? Після вчорашньої картопельки я навіть вечеряти не захотіла. Така вона була смачнюча...

Від цих її слів мене знову перекосило, але бабуня вже так підлікувала мій ніжний столичний організм, що нової хвилі кошмару ми уникли.

Тепер, через багато років, сидячи на пікніку з запашною печеною картопелькою у руці, я дивлюся на багаття та з посмішкою згадую, як сільська дівчинка аж занадто щедро нагодувала мене відбракованими бабунею бульбами. Але ж все те було від щирого серця й усією її дитячої душі!