Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

Вужами, ховаючись за кущами, ми поповзли на допомогу своїм солдатам, до останнього вогнища опору. Поки ми доповзли, з п'ятьох мілутіан у живих залишалося лише двоє. Вони, вставши, один до одного спиною крутили мечами віяло, відбиваючись від тих, що насідали. Але Гусиди не поспішали, бачачи що ці противники у фехтуванні фахівці, вони вирішили взяти їх змором.

Віяла мілутіан крутилися повільно, жити їм залишалося недовго. Декілька гусидів відпочивали, мабуть готувалися завдати останнього удару.

- Дивись, – Жорж тихенько торкнув мене за рукав, – У них ще й ієрархія, одні вимотують, а еліта готується стратити. Сволота.

- Ось із них ми й почнемо, поки наші відмахуються, ми цих прикінчимо.

- Поява ще двох без захисних скафандрів і від цього кілька дивовижних мілутіан, на якийсь час спантеличила гусидів, і це дало тих кілька дорогих секунд переваги в бою. Одноразово ми напали на найближчого до нас ворога.

Поки я займав піхотинця фехтувальними вправами на мечах, Жорж невловимим рухом зніс йому голову. Ми проробили це настільки швидко, що решта не зрозуміла, що сталося. Вже на цьому етапі перелом настав. Ми кинулися в бій на заціпенілих ворогів. Страшна рубка тривала кілька хвилин. Бачачи, що їм прийшли на допомогу і, відчувши, що життя ще маячить на горизонті, піхотинці з подвоєною енергією кинулися на ворога. Затиснуті між двох вогнів гусиди, здригнулися. Дехто потягнувся до складених недалеко імпульсних гвинтівок. І це бажання повністю їх дезорганізувало. Декількома вдалих випадів і ворог опинився в єдиному екземплярі. Величезний піхотинець стояв перед нами. Бачачи, що опір чинити марно він відступив до дерева, притулився до нього спиною і почав чекати смерті, сподіваючись, забрати з собою ще когось.

Я озирнувся, як не дивно до піхотинців гусидів ніхто на допомогу не біг. Чи в них комунікатори не працювали, чи вони їх відключили, зважаючи що справу зроблено.

- Хто знає їхню мову. - Я трохи знаю. Один із піхотинців, підійшов до мене.

- Скажи йому, якщо десять хвилин не здійме шуму, ми його відпустимо. - Піхотинець переклав.

Гусид щось пропищав своєю мовою.

- Що він сказав.

- Він сказав, що дає нам десять хвилин фору, потім він нас наздожене і всіх уб'є.

- Головне не втратити почуття власної гідності. - Підхопивши гвинтівки ворога, ми дружно побігли до лісу. Нас ніхто не шукав.

Поки ми відбивалися від ворога, інші три модулі приземлилися точно в розрахунковій точці. У ході битви ми втратили майже весь особовий склад модуля.

Залишилися лише я, Жорж Міліган, Сергій Степаненко та пілот модуля Біл Гайро.

Виявляється, самі того не підозрюючи ми відволікали на себе основну частину охорони бази. І поки ми в бою втрачали людей, Основний десант прорвався до генераторів силового поля та знищив їх. Отримавши по рації дозвіл відступити до основної групи, наша четвірка з усіх ніг кинулася до рятівних модулів, що готувалися до старту.

Ми встигли вчасно до навантаження особового складу. Капітан Сидоров ще похвалив нас і пообіцяв подати рапорт на нагороду. Десантний корабель був готовий прийняти назад групу. І в останній момент, коли штурмові люки були готові закритися, я відчув загрозу. Темною хмарою вона влетіла до мене в мозок. Я побачив, як трупи вивалюються з палаючих модулів. Смерть витала у повітрі.

- Я! Я відчуваю небезпеку, ми не долетимо, - я підвівся з польотного крісла і вибрався надвір. - Виходьте ми всі загинемо. - На мене дивилися здивовані погляди піхотинців. Тільки троє моїх нових знайомих теж покинули модуль. Я потім їх питав, чому вони вирішили залишитися, адже це була вірна смерть. Так ніхто не зміг мені відповісти, всі твердили одне, мені повірили.

- Ти що мудак ми відлітаємо. На планеті ви залишитеся самі. Вас гусиди поріжуть на шматки.

- Капітан повірте у мене погане передчуття.

- Яке ще передчуття..., - капітан Сидоров вилаявся матом, і дав команду на закриття люків. Струмені полум'я вирвалися з сопел і апарати, заревів помчали десант в космос.

- Ви самі обрали свій шлях, - насамкінець почувся голос Сидорова в навушниках. Як він мав рацію.

За кілька секунд увімкнулося силове поле із захованої поряд під землею справжньої бази гусидів. Потрапивши в невидимі промені поля десантні модулі, спалахнули, і лише чорні шлейфи диму вказували, куди падали уражені машини.

На планеті залишилися ми і ворог.

Але як не дивно гусиди вважали, що десант повністю знищений, і навіть не провели зачистку місцевості. Потоптавшись на місці битви, і про щось пропищавши своєю мовою, вони забралися, залишивши все як є, зібравши тільки своїх загиблих воїнів.

Вже пізніше проаналізувавши свої дії, я виявив, що вони підкорялися певним логічним побудовам. Або питанням, що залишилися без відповіді:

- Питання перше - чому захисний купол пропустив десантні модулі.

- Питання друге - чому наш модуль, відхилився від запланованого маршруту, чи був перегрів комп'ютера?

- Питання трете - чому саме на наш модуль були кинуті сили захисників бази?

- І четверте - за всю компанію в небі не з'явилося жодного літального апарату Гусідів.

Нам було відомо, що у них планетарна літальна техніка перебувала у розвиненому стані. З усього цього пізніше я зробив висновок, що на нас саме в цьому місці чекали. Нам просто повезло, модуль відхилився та не попав в розрахункову точку, і якраз на нас був кинутий піхотний підрозділ, ми випали із початкового плану. У разі приземлення чотирьох модулів у розрахунковій точці всі чотири були б знищені. Взагалі складалось враження що вся операція, або планувалась дебілом з генштабу, або якась провокація. Однак в запалі бою це відчувалося лише інтуїтивно.