Alina Pero - Швидке побачення з тобою, Alina Pero

Я відкидаюся на спинку стільця, допиваючи залишки кави. Богдан вже майже розправився зі своїм круасаном, тоді як мій досі лежить недоторканий. Ну, тобто я його їла, просто… повільно. Я люблю насолоджуватися смаком, а не знищувати їжу за три укуси, як деякі.
— Ти збираєшся його їсти чи плануєш забальзамувати? — цікавиться Богдан, киваючи на мій круасан.
Я скоса дивлюся на нього:
— Це стратегічний підхід. Я насолоджуюся моментом.
— Ага, а потім пожалієш, що він уже холодний.
Я скручую шматочок тіста й кладу в рот:
— Він і холодний смачний.
Богдан лише хитає головою й відпиває каву.
І ось нарешті офіціант кладе перед нами рахунок. Я тягнуся до нього, але не встигаю – Богдан вихоплює чек швидше.
— Заплачу я, — заявляє він, навіть не піднімаючи на мене погляду.
— Ні, заплачу я, — заперечую, намагаючись вихопити рахунок у нього з рук.
— Я наполягаю, — спокійно додає він і суне чек собі під лікоть, ніби це якийсь безцінний артефакт.
— Я теж, — відказую й намагаюся підсунути руку під його лікоть, але він хитро ухиляється.
— Це компенсація за моральну травму після лагодження твого ноутбука, — пояснює він, явно насолоджуючись ситуацією.
Я фиркаю:
— Ти його не полагодив, а зробив так, що він ще гірше пищав!
— Ну, принаймні він виявляв емоції. До того він був зовсім мертвий.
Я примружуюся:
— Тобто ти хочеш сказати, що ноутбук ожив після твоїх рук?
— Ага, просто трохи драматично. Як у кіно.
Я глибоко вдихаю й знову тягнуся до чека, але Богдан уже відкриває додаток для оплати.
— Ну вже ж! Це просто кава й круасан! Дозволь мені заплатити!
— Не можу. Це частина моєї місії — рятувати ноутбуки та оплачувати каву власницям цих ноутбуків.
— Богдане! — Я хапаю його за зап’ястя, намагаючись перехопити телефон.
Він сміється, але в останній момент встигає натиснути «оплатити».
Я дивлюся на нього з підозрою:
— Ти завжди такий впертий?
Він безтурботно знизує плечима:
— Тільки коли мова йде про каву та несправедливі звинувачення у вбивстві техніки.
Я зітхаю:
— Гаразд. Але наступного разу плачу я.
Богдан посміхається:
— Подобається думати, що буде наступний раз?
Я беру останній шматочок круасана, обережно жуючи, а потім дивлюся на нього й хитаю головою:
— Подобається думати, що я так просто здамся?
Він сміється:
— О, то це виклик?
— А ти як думаєш?
Я беру серветку і встаю, даючи йому зрозуміти, що ми вже затрималися.
Богдан встає слідом, з невимушеною посмішкою на обличчі:
— Здається, мені подобаються наші фінансові суперечки.
— Це тому, що ти поки виграєш.
— Значить, наступного разу буде реванш?
Я скоса дивлюся на нього:
— Побачимо.
І поки ми виходимо з кафе, я вже точно знаю: так, буде.
---
Я йду вперед швидкими кроками, намагаючись не звертати уваги на те, що Богдан іде слідом, явно розважаючись. Я чую, як він трохи позаду щось мугикає собі під ніс, і підозрюю, що це черговий хитрий план, як мене вивести з рівноваги.
— Ти завжди так швидко тікаєш після кави? — нарешті озивається він.
— Я не тікаю. Я просто… дотримуюся активного способу життя, — відповідаю, не сповільнюючи кроку.
— Ага. То, може, пробіжимося?
Я скоса дивлюся на нього через плече:
— Дуже смішно.
Ми вже майже підійшли до перехрестя, коли раптом нас зупиняє якась пара — хлопець і дівчина, які явно туристи.
— Вибачте, що турбуємо, — звертається дівчина. — Ми тут сперечаємося… Скажіть, а ви давно разом?
Я моргаю, намагаючись усвідомити, що тільки-но почула.
— Що? — виривається в мене автоматично.
— Ну, ви така мила пара! — продовжує вона. — Нам просто цікаво, скільки ви разом.
Я вже відкриваю рот, щоб заперечити, але тут Богдан легко кладе мені руку на плече (просто щоб я не втекла, я впевнена!) і безтурботно киває:
— Так, уже дві години. І все йде чудово.
Я завмираю, витріщаючись на нього:
— Що?..
— О, то це свіже кохання! — розчулюється дівчина.
— Так, ще гаряче, як щойно з печі! — додає хлопець.
Богдан киває:
— Ага. От прямо зараз наше перше «побачення на ходу».
Я відкриваю рота, потім закриваю. Дивлюся на Богдана, який виглядає абсолютно спокійним, і відчуваю, як у мене закипає обурення.
— Власне, ми не… — починаю, але дівчина схоплює свого хлопця за руку й швидко каже:
— Ой, не затримуватимемо вас! Насолоджуйтеся вашим романтичним вечором!
— Так, і не сваріться через дурниці! — додає хлопець.
І перш ніж я встигаю щось відповісти, вони вже йдуть.
Я переводжу погляд на Богдана, схрещую руки на грудях.
— «Дві години»?!
Він знизує плечима:
— А що, неправда? Ми ж справді разом випили кави дві години.
— Це не…! — я задихаюся, намагаючись зібрати думки. — Вони ж подумали, що ми пара!
— Ну й що? — він усміхається. — Ти ж бачила, які вони щасливі через це. Ми щойно зробили добру справу!
Я заплющую очі, глибоко вдихаючи.
— Богдане…
— Так?
— Можна я піду додому й забуду про цю сцену?
— Можна. Але я не обіцяю, що забуду її.
Я відкриваю очі й бачу його хитру посмішку.
— Ти ж розумієш, що я це ще згадаю, правда?
— О, навіть не сумніваюся, — погоджується він. — Я прямо відчуваю, що це стане нашою легендою.
Я закочую очі.
— Головне, щоб ця «легенда» не стала моїм особистим жахіттям, — бурмочу собі під ніс.
І чую, як Богдан тихенько сміється позаду
Ми з Богданом стоїмо на перехресті, де наші дороги розходяться. Світлофор показує червоне світло, і я мовчки дивлюся на машини, що проїжджають повз, хоча насправді моя увага прикута до хлопця, який стоїть поруч.
— Ну що, на цьому моменті наше «двогодинне побачення» офіційно завершене? — запитую я, скоса поглядаючи на нього.
— Думаю, так, — він усміхається, запихаючи руки в кишені. — Було весело. Особливо фінальна сцена з туристами.
— Весело тобі… А я, між іншим, ледве стрималася, щоб не піти слідом за ними й не пояснити, що ти просто невиправний жартівник.
— І що б це змінило? — Богдан дивиться на мене з лукавою усмішкою. — Вони б лише більше впевнилися, що ми справжня пара.
Я закочую очі, хоча губи самі розтягуються в усмішці.
Світло змінюється, і я роблю крок уперед.
— Ну що ж, було… непогано, — кажу я, намагаючись, щоб це прозвучало якомога нейтральніше.
— Ого, це майже комплімент, — Богдан удавано серйозно хитає головою. — Ти ж не починаєш змінювати своє ставлення до мене?
— О, не хвилюйся, — я посміхаюся. — Я все ще думаю, що ти ходяча катастрофа.
— Це вже прогрес, бо раніше ти просто вважала мене лихом світового масштабу.
Ми підходимо до роздоріжжя. Моє житло — направо, його — наліво.
— Ну що ж, містер Катастрофо, бувай, — кажу я, повертаючи у свій бік.
— Не сумуй за мною, — відказує він, і в його голосі чується стриманий сміх.
Я махаю йому рукою, не озираючись, і продовжую шлях.
Через кілька кроків я все-таки зупиняюся й на мить поглядаю через плече. Богдан уже відійшов, але перш ніж зникнути за рогом, він теж обертається. Наші погляди зустрічаються на мить.
А потім ми розходимося остаточно.
Я зітхаю, стискаючи в руці серветку, якою витирала руки в кафе. Чомусь не поспішаю викидати її у найближчий смітник.
— Ну що ж… цікаво пройшов день, — бурмочу я сама до себе й рушаю додому.