Ксандер Демір - Сет кохання та поразки , Ксандер Демір

— Сьогодні виглядаєш ще жахливіше, ніж учора, — буркнув він з усією властивою йому байдужістю.

— Дякую, я старався, — огризнувся я, насилу стримуючи злість. — Коли приїдуть Марконі?

— Вже доїжджають. Не хвилюйся, — відповів він коротко, навіть не відриваючись від газети.

Мені важко було зрозуміти, чому він так захоплюється цими щотижневими газетами, ніби в них було щось неймовірно цінне, але я не мав наміру зараз це обговорювати. Гострі слова рвалися назовні, але я ковтав їх, знаючи, що це лише ускладнить ситуацію.

— Гості приїхали! — почулося мамине оголошення, схоже з кухні, і я неохоче підвівся з дивана, спробувавши поправити сорочку і брюки вільною рукою.

— Тобі навряд чи це допоможе, — саркастично кинув батько, згортаючи газету і піднімаючись з крісла. — Виглядаєш так жахливо, що навіть жаба на тебе не глянула б, не те що Агата.

І він пішов, залишаючи стояти мене ще декілька секунд після його слів. Його слова були короткі, але в них звучала безжальна правда, від якої всередині все стиснулося. Моє бажання хоч трохи зберегти гідність розбилося об його холодний тон, а самовпевненість взагалі відійшла в інший світ.

Відчуваючи, як роздратування кипить у грудях, я зібрався з духом і вирушив до вхідних дверей, де вже чекали новоприбулі гості. Ліно Марконі, батько Агати, відомий своєю манерою поводитися надмірно емоційно, одразу ж кинувся до мого батька з обіймами та традиційними поцілунками в обидві щоки.

— Бореллі! Який я радий тебе бачити, друже! — вигукнув він з таким ентузіазмом, наче вони не бачилися цілу вічність і ще три дні. Вони з батьком обмінялися черговими компліментами, демонструючи всі можливі ознаки гостинності та вдаваної радості.

Я залишився стояти трохи осторонь, спостерігаючи за всім цим, як сторонній глядач на сцені театру. Ліно помітив мене тільки після кількох хвилин обіймів і вигуків.

— Боже, Камілло! Що сталося, синку? — його здивування було майже щирим, якби не трохи комічний вираз на обличчі.

— Нічого страшного, сеньйоре. До весілля заживе, — відповів я з натягнутою усмішкою.

І Ліно розцвів. Схоже розцвів найбільше з усіх присутніх в цьому домі.

— А мені подобається, Камілло! — вкотре радісно крикнув чоловік, вдаючи мене в плече та йдучи до мого батька. Все б нічого, але цей старий пердун вдарив мене по лівій руці!

Я тяжко видихнув, насилу стримуючи черговий потік болі, а потім знову підняв очі. Агата стояла поруч зі своїм батьком. Так, можливо вона й справді була гарною дівчиною. Та й… щиро кажучи, я любив блондинок. Але терпіти не міг саме її характер, характер Агати.

— Привіт, — тихо сказав я, кивнувши їй у знак привітання.

Вона лише злегка всміхнулася у відповідь, однак в її очах читалася байдужість, яку я добре знав. Ми обоє розуміли, що нас нав’язали один одному як частини цього театрального сценарію. Хоча, інколи мені справді здавалось, що їй неабияк подобається ця ідея, і вона все ще кохає мене..

— Все! Все! Все! — раптом закричала мама, привертаючи до себе загальну увагу. — Ходімо всі до саду! Я вже накрила на стіл!

Під впливом її заклику, всі одразу ж вирушили до саду, йдучи слідом за мамою. Я трохи відстав, ковтаючи легке розчарування і ще раз проклинаючи цей день, який ледве почався, а вже здався нескінченно виснажливим.

— Я такий щасливий, що наші діти нарешті вирішили покінчити зі своїми дружніми статусами й перейти до чогось більш серйозного! — голос Ліно Марконі гучно розлітався по саду, змушуючи мене відчути ще більше роздратування. Він дивився спершу на свою доньку, а потім перевів погляд на мене

— Так, я теж щасливий, що син вирішив діяти, а не сидіти на місці, — з посмішкою заявив тато, і я повільно перевів погляд на нього. На обличчі сяяла натягнута посмішка, яку він завжди дарував усім.

— Так, я теж щасливий, що син нарешті вирішив діяти, а не сидіти на місці, — з натягнутою посмішкою заявив мій батько. Я повільно перевів погляд на нього. Його обличчя світилося вдаваною радістю, в якій була лише показна гордість. Ця посмішка не мала жодного стосунку до справжніх почуттів.

— Ми тепер будемо родичами! Повірити не можу! — Ліно засміявся, допиваючи своє вино, і підняв келих у своєму театральному жесті, неначе вже святкував мої заручини з Агатою. — А яка красива каблучка в Агати!

Агата, злегка посміхаючись, кинула погляд на свою руку, на якій красувалася золота каблучка з великим сяючим каменем.

— Так, мені дуже подобається, — тихо промовила вона, не підводячи очей, ніби її втішало тільки те, що цей аксесуар був принаймні до смаку.

— Камілло сам її розробив! — захоплено додала моя мама, лагідно всміхаючись, наче ось-ось заплаче від щастя.

Я автоматично кивнув, натягнувши на обличчя посмішку. Сам розробив! Так, звісно, сам, цілими днями й ночами сидів, придумуючи дизайн для каблучки, яку сьогодні побачив уперше в житті! Якби ж то. Мама сама її придбала у черговому модному ювелірному магазині наших друзів. А тепер вона вигадала новий сценарій про те, як я «майстрував» цю коштовність для моєї «коханої» нареченої.

— О, це чудово! — вигукнув Ліно, із задоволеною усмішкою дивлячись на мене. — Але знаєш, Камілло, не зовсім розумію, чому ти надіслав їй каблучку кур’єром, а не вручив особисто? Можливо, ти б міг зробити це просто зараз, перед нами всіма?