Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Ходок може бути і серед десантників,– тихо промовив Бандерас до Говерли.– Тож припни язика, сапере!

– Вибачте, командире! – знітившись, прошепотів Говерла й подивився у бік БТРа з десантниками, що таки спостерігали за ними.

– Треба накинути на нього мотузку, підігнати БТР і потроху відтягнути снаряд від мосту,– запропонував Бандерас.– В ідеалі витягнути на мілину, а там підірвати.

– Зробимо! – запевнив Індіанець.– Дозвольте, я накину мотузку?

– Ні. Я сам,– твердо промовив Бандерас.– Ви будете тягнути з берега. Тільки сховайтеся за горбом, на випадок вибуху.

– Плюс!

– Плюс!

– Плюс! – відповіли підлеглі. Бандерас уловив у голосі Моремана полегшення. Невже справді не вміє плавати? Для одесита це дивно. Радше направду так звик до моря, що вся інша вода тхне йому болотом. Так міркував Бандерас, доки з кінцем зав’язаної на кшталт ковбойського аркана мотузки, поволі спускався до річки. Під мостом було тихо так, що чулося жаб’яче кумкання та дзюрчання води. Поки БТР через міст переїхав на інший берег, Бандерас роздягнувся і зайшов у річку. Вода виявилася доволі холодною, але в таку спеку це було навіть приємно. Бандерас добре знав, що річка неглибока, тому впевнено просувався по груди у воді. Діставшись до «градини», обережно накинув на неї петлю і позадкував. Раптом його нога втратила опертя і провалилась у вирву. Бандерас із головою зануривсь у воду. Намагаючись хоч за щось зачепитися, натрапив на гострий метал опори мосту. Бандерас відчув різкий біль у руці від порізу і швидко випірнув на поверхню. Тоді вийшов на берег і глянув на досить глибоку рану. Кров точилася. Бандерас перетягнув ременем руку вище ліктя і піднявся на міст до своїх бійців.

– Командире, давайте перев’яжу! – першим помітив рану Індіанець.– Може бути зараження!

Поки Індіанець промивав та забинтовував рану, Бандерас дивився на міст, річку та згадував. Адже це не вперше його кров змішувалась із водою цієї річки…

Бандерас. Бійка з кращим другом

Сталося це за рік перед тим, як я поїхав із Веселого. Тобто двадцять один рік тому. На світанку, коли над річкою ще висів уранішній туман, я з найгарнішою дівчиною села Яною Самохіною, прийшов до мосту кохатися. Яні було шістнадцять, на рік молодша від мене. Але вже мала розкішне тіло, стиглі перса, струнку талію та пружні сідниці. Усі хлопці, не тільки з Веселого, бігали за Яною, а вона чомусь обрала мене. Закохалася, як кішка. Нам було добре разом, хоча, зізнаюсь, я не був закоханий у неї. На відміну від мого кращого друга Льохи, який Яною марив. Для нього вона була богинею, неземним створінням. Льоха ніяковів, варто йому було лише глянути на Яну, боявся з нею заговорити. Інколи складалося враження, що якщо він торкнеться її, то, мабуть, помре через перезбудження. Він протуркав мені всі вуха про те, яка вона особлива, чиста і цнотлива. Я намагався пояснити, що Яна зовсім не принцеса, вона така ж, як інші дівчата, хоче щоб її цілували, кохали, говорили компліменти, а не дивилися на неї, мов на музейний експонат. Звісно, усе це було марно. Льоха і далі страждав, зробився сам не свій і танув із кожним днем. Він не був окрилений коханням, а тягнув його, немов ярмо, і був схожий на ходячого мерця. Мене дратувало, що Яна удавала недоторкану і сміялася з Льохиних почуттів. Мені закортіло будь-що домогтися кохання цієї русявки із грайливими карими очима. Я давно вже помітив, що подобався Яні. Можливо, тому що на відміну від інших хлопців не цікавився нею. Це, звісно, вражало Янину пиху та розпалювало її інтерес до мене. Якось я запропонував Яні скупатися вночі оголеними. Дошкулив тим, що їй це не під силу. Яна виявилась не з лякливих, прийшла на побачення, скинула одяг і стрибнула в річку. Ми кохалися всю ніч. Потім, ми продовжили наші зустрічі й уже не тільки вночі, але й уранці, і вдень, і ввечері. Міст уже став нашим потаємним місцем і свідком нашої жаги. Того разу, ми з Яною також прийшли до мосту й почали цілуватися. Я став роздягати Яну, а вона мене. Однак несподівано з очерету вийшов Льоха. Він люто зиркав на мене, його обличчя було багровим, а дихання важким.

– Ти ж казав, що таких, як вона, мільйон! Що вона тобі й задарма не потрібна! Казав?! – плювався він слиною мені в обличчя.

– Казав, ну то й що? – спокійно відповів я, дивлячись другові в очі.

– Так якого ж дідька? – Льоха зціпив зуби так, що аж повипиналися жовна.

– Хлопці, вгамуйтеся! – благала Яна, ставши між нами.

– Чого ж ти з нею? Відповідай, зраднику! – не вщухав Льоха.

Мене це зачепило. Я відсунув Яну вбік і став перед Льохою.

– Вона сама мене захотіла, а не тебе!

– Ах ти, гад! – вигукнув Льоха і зацідив мені кулаком у вухо так, що в очах потьмяніло. Я вдарив у відповідь, але тільки зачепив його по вилиці. Льоха одразу відповів ще кількома ударами. Усе ж таки він був кандидатом у майстри спорту з боксу. Не дати йому завдавати ударів було моїм єдиним шансом вистояти. Я кинувся на Льоху, і ми почали боротися на мосту.

– Антоне! Льохо! Годі вам! – кричала перелякана Яна.

Але ми вже не могли зупинитися. Учепившись один в одного, ми перекотилися на край мосту й упали у річку, де продовжували вовтузитися, душили та топили один одного. Ніхто не хотів поступатися. Усе це могло б закінчитися трагічно для когось із нас, але Яна, забігши у воду, знову стала між нами.

– Годі вам! Чуєте?! – владно наказала вона, звертаючись передусім до Льохи. Льоха відпустив мене, а я його. У нас в обох були заюшені обличчя. Кров крапала у воду, розходилася червоними плямками. Я відчував солоний і в’язкий її присмак. Льоха все ще тримав кулаки для удару та з ненавистю дивився на мене.

– Льохо, будь ласка! Годі! – благала Яна, доки він не розтиснув кулаки.

Потім із розбитими обличчями ми сиділи на березі і потайки позирали у бік оголеної Яни, яка, ховаючись за ріденькими кущами, викручувала мокре плаття. Льоха сидів як на жаруках.

– Ти ж не любиш Яну! На біса вона тобі, Антоне?

Я мовчав. Він був правий. Я не любив Яну, але у нас був гарний секс. Льоха міг скільки завгодно скреготіти зубами, але я не збирався відмовлятися від неї. Яна, натягнувши