Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

сапери! – заперечив я.– А ці хлопці по життю не паряться, бо воно в них занадто ризиковане.

– Тоді ходімо,– погодився Говерла.

– І мені води наберіть,– попросив Індіанець і, не глянувши в наш бік, кинув Говерлі свою флягу.

«Ох, уже цей Індіанець,– подумав я.– Усе чує, як зазвичай». Насправді, я поважав нашого завжди вдумливого і зосередженого сержанта. Для мене Індіанець був ідеальним розвідником, та й у контррозвідці він би не загубився. Не здивуюсь, якщо саме Індіанець, а не Бандерас виявить диверсанта.

Ми з Говерлою підійшли до колодязя саме тоді, коли черга біля води поменшала. Говерла спустив відро на товстому ланцюзі у пройму бетонних кілець. Без жодних зусиль витягнув його повне крижаної води й заходився наповнювати флягу Індіанця. Тим часом мені прийшла ідея, як розважитись із користю.

– Давай-но сюди відро та діставай свого смартфона! – скомандував я Говерлі.

– Навіщо?

– Будемо знімати Айс Баккет Челенж!

– Нащо?

– Тому що! – не витримав я.– Кинемо виклик побратимам і скупаємось! Ти ж хотів!

– Гаразд,– невпевнено погодився Говерла.– Але ж нам заборонено користуватись Інтернетом!

– Викладемо після того, як повернемося!

– Ну, добре,– погодився Говерла.

За що я люблю Говерлу, як друга, так це за його поступливість. Із цим івано-франківським велетнем хоч у вогонь, хоч у воду. Я швидко стягнув із себе уніформу та вхопив відро, Говерла навів на мене свій старенький смартфон.

– Передаю естафету своїм побратимам Вацику та Боді! – оголосив я в камеру.– Слава Україні!

– Героям слава! – підтримав мене Говерла.

Я обдав себе крижаною водою та аж загарчав від задоволення. Здалеку за нами похмуро спостерігав Індіанець. «Нічого страшного,– подумав я.– Якщо доповість Бандерасу, будемо виправдовуватись, що бавилися з метою конспірації. Був же наказ поводитися невимушено». Я глянув на Говерлу і помітив, що він дивиться кудись далі за мене, а тоді обернувся. До нас наближалася чорнява симпатична жінка років тридцяти у військовій формі з погонами лейтенанта.

– Ви що, подуріли? На що воду витрачаєте? Припиніть негайно! – сердито звівши брови, накинулася вона на нас.

За сумкою із червоним хрестом, я зрозумів, що ця красуня – військовий лікар.

– Вибачте, док! – посміхнувсь я на всі тридцять два зуби.– Хіба не можна трохи остудитись у таку спеку?

– Ви не на курорті! Тут вода на вагу золота! – серйозно відповіла жінка.

– Ми більше не будемо! – поспішив відповісти Говерла.

Лейтенант вирішила, що розмову закінчено, і швидко пішла далі в бік медичного намету. Я, одягаючи форму, безсоромно дивився хтивим поглядом на рухи її стегон.

– Ти ба, яка сувора краля,– упівголоса проказав я Говерлі.– Цікаво, яка вона у купальнику? Ось кому естафету треба було передавати. А давай перезнімемо?!

– Ні, не треба! Вона має рацію! – ховаючи смартфона до кишені, заперечив Говерла і чомусь почервонів.

– Ти що? Закохався?

– Стули-но пельку! – аж спалахнув Говерла, який зовсім не вмів брехати.

«Градина»

БТР, немов залізний звір, загарчав і рвонувся з місця, полишаючи за собою клубки гарячої куряви. Вітерець, завдяки швидкості бойової машини, приємно нас охолоджував. Бандерас розташувався на захисному металевому облицюванні бронетранспортера поруч із командиром десантників майором Коцюбою, позивний «Купол». «Таблетка» з Індіанцем, Мореманом і Говерлою їхала слідом. Швидко проминувши блокпост, бойові машини наближалися до села. У блакитному просторі неба не було жодної хмаринки. Праворуч блищала звивиста річка, і височіли терикони. Бандерас похмуро дивився на рудувато-чорні конуси, що стирчали тут, як і двадцять років тому. Нічого не змінилося у цій Богом забутій місцевості. БТР повернув із головної дороги на бруківку, що вела до мосту через річку. Бандерас зиркнув на Купола, який розслаблено сидів поруч та підставляв засмагле обвітрене обличчя палючому сонцю. Майор посміхався, наче сидів не на броні, а на пляжі.

– Давно в армії, капітане? – гучно запитав Купол, помітивши погляд Бандераса.

– Усе життя! – відповів Антон, перекрикуючи гарчання двигуна.

– Аналогічно,– широко посміхнувся Купол.

– А в таборі ти давно? – запитав Бандерас, начебто, щоб підтримати розмову.

– Другий місяць.

Чи могли заслати диверсанта за два місяці? Зарано звичайно, але теоретично могли, розмірковував Антон. Хоча Коцюба не здавався підозрілим, але за звичкою Бандерас автоматично підозрював усіх.

– Як вас місцеві сприймають? – поставив він наступне запитання ніби з простої цікавості.

– Ватники? – зі зневажливою посмішкою і якось байдуже промовив майор.– Звичайно, вороже! Вірять зомбоящику, мовляв, це ми ту маршрутку захерачили! Називають нас фашистами.

– Загарбниками на своїй же землі! Триндець! – підтримав командира десантник, який сидів позаду і прислухався до нашої розмови.

– Коляне! – звернувся до десантника Купол.– Чому Костян із нами не поїхав? Де цей йолоп вештається?

– Звідки я знаю? Я йому не нянька!

– Усе ти знаєш! – у голосі Коцюби бриніла недовіра.– Якщо він знову до села бігав, сяде в мене на губу! Назавжди! Так своєму братчику і скажи!

– Плюс,– похмуро відповів Колян.

«Хто цей Костян?» – одразу зацікавився Бандерас, хоча, звичайно, подумки, а не вголос, і зовні не подав виду. Чому він бігає без дозволу до села, де вороже налаштовані мешканці? Зараз розпитувати Купола було б недоречно і підозріло, розмірковував далі Антон. Усе це слід з’ясувати згодом і неодмінно зробити запит до СБУ щодо цього Костяна, вирішив Бандерас. За декілька хвилин БТР і машина саперів зупинилися біля іржавих ферм старого мосту.

– Приїхали! Снаряд там,– вказав Купол на річку під мостом.– Глуши мотори! Зайняти оборону!

Дисципліновані десантники зіскочили з БТРа та зайняли позиції біля мосту. Бандерас зістрибнув із броні, і дав знак своїм хлопцям вивантажуватися з «таблетки». Мореман, Говерла та Індіанець наблизилися до мосту, коли Бандерас розглядав у воді снаряд від «Граду». Той стирчав в очереті біля опори мосту.

– Ось вона – «градина». Причаїлася гадина! – зримував Говерла.

– Реактивний снаряд М-210Ф, вага шістдесят шість із половиною кілограмів, вага вибухової речовини шість і чотири десятих кілограми тротилу. Такий, якщо рвоне, від мосту точно нічого не залишиться,– уголос поділився думками Індіанець.

– Пізанська вежа! – пожартував Мореман.

Але Бандерасу було не до жартів. Ситуація ускладнювалася тим, що підривати «градину» було занадто небезпечно для старої конструкції мосту.

– Доведеться лізти у воду,– голосно проказав Індіанець.

– А там глибоко? – зацікавився Мореман.

– Ти що, плавати не вмієш, Моремане? – підбивав друга Говерла.– Вода ж твоя стихія!

– Моя стихія – море, а не ця калюжа,– завівся Мореман.– До того ж у бронику плавати важкувато.

– Якщо рвоне, то і десять броників не врятують,– серйозно завважив Індіанець.

– І не буде кому