obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Заспокоївшись лише на мить, Габріель вирішив загасити вогонь у печі, щоб світло не приваблювало непроханих гостей. Він кинувся до печі. Полум'я, яке ще кілька хвилин тому здавалося йому джерелом тепла і надії, тепер почало тріщати і скрикувати, як живе. Чоловік схопив чайник із водою й вилив його на вогонь. Але замість того, щоб згаснути, полум'я піднялося вище, вихоплюючись із печі, мовби мало власну волю. У його язиках він побачив обриси облич: вони гримасували, показували жовті ікла й порожні, чорні, неначе провалля, очі.

Тріск полум'я перетворився на рикання. Живе полум'я виповзло на підлогу, охоплюючи дерев'яні дошки підлоги вогненними щупальцями, які швидко наближалися до чоловіка.

Він сахнувся назад, але відчув на собі холодний погляд. Повільно повернув голову до вікна. Штори були щільно затулені, але між складками проглядали десятки очей. Вони палали люттю й ненаситністю, ніби це були сотні маленьких факелів, що шукали свою жертву. Зовні чулося виразне шарудіння: щось обережно дряпало дерево, перевіряючи, як проникнути всередину.

І тоді, крізь усе це, знову зазвучала її пісня. Той самий голос – холодний і химерний, але тепер він був настільки близьким, що здавалося, ніби жінка стояла за його спиною:

"Як згасне світ і ніч зійде,
Надії марні – зло прийде.
Не клич порятунок, бо страх – твій гість,
Залишить від тебе лиш попіл і злість..."

Габріель застогнав, затуляючи вуха руками. Але це не допомагало – слова проникали крізь усе. Голос звучав у нього в голові, розриваючи свідомість на шматки.

Полум'я тим часом охопило всю кімнату. Вогонь плямами спалахував на меблях, стінах, навіть у повітрі з'явилися палаючі іскри. Його погляд знову впав на вікна – там тепер виднілися не тільки очі, а й розмиті силуети істот, які тиснулися до скла, ніби жадали проникнути всередину. Їхні контури здавалися розмитими, але були чітко видні пазурі, зуби, що скреготали в нетерпінні.

Габріель впав на коліна, намагаючись закритися від цього всього. Його тіло тряслося, серце калатало, як навіжене. Він відчував, що втрачає контроль, і навіть відчай ставав чимось далеким.

Сльози застилали йому очі, і, коли все стало нестерпним, він втратив свідомість.

Чоловік відчув, як його тіло падає, ніби занурюючись у нескінченну темряву. Він не міг контролювати нічого: ні рухів, ні думок. Болючі дотики обпалювали шкіру, ніби гострі пазурі рвали його тіло на шматки. Він відчував, як його тіло горіло, але водночас залишався свідомим кожної миті цього кошмару.

Темрява поглинула його. "Так ось яке воно – адське полум'я," – встиг подумати він, перш ніж остаточно зникнути в безодні жаху.

Габріель падав у безодню, наповнену найжахливішими муками, які тільки міг уявити. Він занурювався глибше, в обійми темряви, що поглинала його з кожною секундою.

Охоплений пекельним болем, Габріель втратив будь-яке розуміння часу. Лише темрява і мука залишилися в його світі. Здавалося, що нескінченність поглинула його тіло і душу. Та раптом, крізь тьмяний морок, пробився голос. Хтось кричав його ім'я, з відчаєм і наполегливістю кликав його повернутися. Тонкі, холодні, наче з іншого світу, руки торкнулися його обпеченого тіла. У ту ж мить біль відступив, залишивши по собі лише тягучий, гнітючий відголос.

Темрява навколо почала змінюватися, набуваючи незвичного вигляду. Вона вкрилася міріадами маленьких ліхтариків, які світилися далеким, майже казковим світлом, нагадуючи зоряне небо. Габріель відчув спокій — тихий, ненатуральний, якого він давно не знав. Цей спокій був настільки чужим його зраненій душі, що викликав лише нудоту. Він знову почув крики — тепер ближчі, різкіші, з відтінком невідворотного. Хтось кликав його, і він вже хотів розплющити очі, побачити, хто цей рятівник. Але раптом у його ніс вдарив жахливий запах: металевий присмак крові змішався з задушливим духом обгорілої плоті. Світ почав розпадатися, ліхтарики згасли один за одним, залишаючи його у ще більшій порожнечі.

Біль повернувся, але тепер він був ще гірший. Він пронизував кожну клітину, розриваючи всі нитки надії, які Габріель лише на мить наважився впустити в себе.

Крик, тепер погрозливий, майже нелюдський, розітнув простір. Габріель розплющив очі, всупереч тому, що його тіло кричало про втечу. Перед ним стояв хлопчик, не старший за сім років, із дивно дорослим виразом обличчя. Його очі, небесно-блакитні, дивилися прямо на Габріеля з тривожним спокоєм.

— Не смій закривати очі! — проголосив дитячий голос, в якому звучала команда, а не прохання.

Габріель, увесь у крові, зі знемогою прохрипів:
— Хто ти? — Його голос був настільки слабким, що слова ледь зривалися з вуст. Він повільно опустився на білосніжну підлогу, яка здавалась нескінченною.

Хлопчик не простягнув руку, щоб допомогти, лише уважно спостерігав. Його очі були наче дзеркала, в яких відображалася мудрість, що не належала дитині. Його обличчя було обрамлене темним кучерявим волоссям, і на мить Габріелю здалося, що він десь бачив це обличчя.

— Немає значення, хто я. Важливіше, як вибратися з пастки. Я допоможу тобі, — сказав хлопчик, його голос звучав чітко, мов удар дзвона.

— Пастки? — з болем прошепотів Габріель. — Як ти... дитина... зможеш... допомогти?

Хлопчик лише посміхнувся, хоча його посмішка була наповнена холодною рішучістю.
— Просто слухай мене. Не відпускай моєї руки. Ні за яких обставин.

Юнак кивнув, і хлопчик зробив крок уперед, простягнувши свою маленьку руку. Він міцно стиснув долоню Габріеля, і в ту ж секунду простір почав здригатися. Біла кімната вкрилася тріщинами, ніби під тиском якоїсь жахливої сили. Габріель відчував, як знайомий холод страху пробирав його до кісток. Віддалені звуки з лісу повернулися — крики, виття, гудіння, яке змушувало його серце стискатися від жаху.

І ось, вони знову опинилися в тій злощасній хижі. Вогонь у печі, що раніше здавався доброзичливим, тепер вивергав з себе зловісні обличчя. Полум'я тягнулося до них, нагадуючи хижого звіра, готового пожерти їх. За вікнами, у глибокій темряві, блищали сотні пар очей — бездушних, голодних, ненаситних. Вхідні двері гучно деренчали, ніби під чиїмось неймовірно сильним натиском.