obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Він вирішив залишитися тут, нехай хоча б на кілька хвилин. Виснаження затягувало його в глибокий сон, але раптово, наче удар блискавки, він почув крик. Десь у глибині лісу, між цими неприродно темними деревами, пролунало виття, гучне і протяжне, яке піднімалося в тональності, допоки не перетворилося на щось, що нагадувало людський зойк. Цей звук не належав ані тварині, ані людині. Він був занадто далекий від будь-якої логіки.

Вітер піднявся, і його завивання змішалося з тріском гілок та ледь чутним шепотом, який, здавалося, розходився просто з-під землі. Габріель, тремтячи від страху і відчаю, почав кричати. Його голос луною розносився між деревами, зриваючись у злісну лайку та ридання. Але навіть його крики здавалися крихітними і безпорадними в порівнянні з тим, що жило в цьому лісі.

Накричавшись до виснаження, Габріель нарешті підвівся, витер з обличчя бруд і сльози, стряхнув з себе гілки, що прилипли до пальта, і попрямував витоптаною доріжкою. Дорога була вузькою і тяглася крізь хащі, які, здавалося, росли щільніше з кожним його кроком.

Він ішов годинами, чи, можливо, це було лише відчуття часу, який розтягувався в цьому похмурому місці. Здавалося, що світло, навіть якщо й пробивалося крізь гілки, швидко згасало, гублячись у безодні лісу. Нічого не було видно, але весь час його супроводжували звуки: далеке тріскання гілок, шурхіт листя і дивне, майже людське важке дихання, яке долинало то спереду, то ззаду.

Габріель знав, що не сам.

Щось було тут, поруч. Ліс наповнювався шепотами, які неслися з-за кожного дерева, ховаючись за кожною тінню. Ці шепоти звучали різними голосами — деякі були ніжними і привабливими, мовби кликали його підійти ближче, інші, хрипкі й глузливі, мовби насолоджувалися його страхом. Дерева скрипіли, як старі ворота, і іноді, коли вітер вщухав, ліс завмирав у настільки оглушливій тиші, що навіть його власні кроки здавалися вибухами.

Але найгірше було не це. Габріель знав, що його переслідують.

У темряві, між деревами, миготіли силуети. Вони не бігли, не кидалися на нього, а просто спостерігали, рухаючись в унісон із його ходою. Це було мовчазне полювання, і він був здобиччю.

Чоловік, відчуваючи загрозу, зрозумів, що потрібно діяти несподівано, щоб істоти, які слідкували за ним, не встигли зорієнтуватися й напасти. Зваживши всі можливі ризики, він раптово кинувся вбік від витоптаної стежки, поринаючи в хащі лісу. Його кроки були хаотичними, але рішучими: він перестрибував крізь масивні корені, що виривалися з землі, мов лапи древніх істот.

Як тільки він розпочав цей відчайдушний маневр, ліс ожив. Звідусіль почулося виття й гарчання, яке розривало тишу ночі. Тепер Габріель був упевнений – його переслідують. Він спотикався, падав, але щоразу піднімався, змушуючи себе бігти далі. Легені палали від холоду, який він жадібно вдихав, проте страх додавав йому сил. Гострі гілки дряпали тіло, залишаючи на шкірі пекучі подряпини, але він навіть цього не помічав.

Краєм ока він раптом зауважив серед густих дерев невелику дерев'яну хатину. Вона ніби манила до себе, випромінюючи теплий, заспокійливий світ. Габріель пришвидшив крок, сподіваючись знайти там прихисток.

Підійшовши ближче, він відчув, як із вікон ллється тепло, мов запрошення до затишку. Він штовхнув масивні дерев'яні двері, докладаючи значних зусиль, адже ті вперто не бажали піддаватися. Нарешті двері відчинилися, і він ступив усередину.

Яскраве світло торшера, що стояв біля входу, змусило його на мить заплющити очі. Коли зір адаптувався, він здивовано вигукнув. Усередині хатинка здавалася набагато просторішою, ніж можна було уявити зовні. У центрі кімнати стояв великий, затишний диван, завалений подушками, а поруч – маленький дерев'яний столик. Біля протилежної стіни красувалася масивна піч, яка щедро віддавала своє тепло.

Обабіч печі виднілася маленька кухня – акуратна й доглянута. З іншого боку кімнати була дерев'яна перегородка. Габріель обережно зазирнув за неї й побачив велике двоспальне ліжко, вкрите безліччю пледів і подушок. Його серце завмерло – після всіх пережитих жахів цей прихисток здавався оазою спокою.

Він зітхнув із полегшенням, але, вже збираючись сісти на диван, раптом збагнув: піч горіла, а це означало, що хтось нещодавно тут був.

Напружений, він підійшов до вікна й обережно зазирнув назовні. Ліс залишався нерухомим. Не побачивши нічого підозрілого, Габріель вирішив тимчасово облаштуватися в хатині, очікуючи на повернення господаря. Він сподівався, що зможе домовитися про ночівлю, бо на цей момент йому потрібен був хоч крихітний шанс на відпочинок і спокій.

Габріель обережно присів на диван, але щойно його тіло торкнулося подушок, ті видихнули хмару пилу, яка враз заповнила повітря. Запах старості, затхлості й чогось давнього, непояснюваного, обпік йому легені. Він закашлявся, а в цей момент йому здалося, що у пилюці майнули примарні обриси, ніби диван пам'ятав тих, хто сідав тут раніше, і ті постаті все ще блукали поруч.

Габріель кинув своє пальто на кут дивана й стиснув кулаки, змушуючи себе заспокоїтися. Його руки більше не тремтіли, але відчуття тривоги не зникло. Повітря в хатині ставало дедалі важчим, майже задушливим. Чоловік прислухався, сподіваючись, що все це лише його уява, але раптом почув гул. Він починався ледь чутно, але швидко наростав: виття, гарчання, моторошне шепотіння, що здавалися злитими в один голосний звук.

Габріель підхопився. Він кинувся до дверей, затуливши вуха руками, і на мить відчув, ніби звуки лунають не зовні, а всередині його черепа. Погляд ковзнув до заслінки біля торшера. Здавалося, дерев'яна дошка була його останньою перепоною між світом зовні й цією схованкою. Він схопив її й трясучими руками закріпив у металевих гачках, зачиняючи двері на замок.

Вікна. Вони тепер здавалися чорними пащами, готовими випустити щось зловісне всередину. Габріель зігнувся, намагаючись не підставлятися під погляди ззовні, і швидко натягнув бордові обшарпані штори. Він тремтів, кожна секунда змушувала його відчувати, що невідоме зло стоїть уже за кілька кроків.