Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

– Кинь зброю!

Чоловік здригнувся й, вагаючись, повільно опустив автомат. Лука глянув на мене, і в його очах промайнув вогник надії.

Лука миттєво скористався моментом, коли чоловік опустив зброю. Він рішуче зробив крок уперед, збиваючи автомат ногою, і одним рухом вивернув пістолет із рук іншого чоловіка. Я стояла, стискаючи свій пістолет, руки тремтіли, але я намагалася не показати страху.

– Молодець, Єво, – швидко сказав Лука, його голос звучав впевнено і спокійно. Він повернув голову до чоловіків. – А тепер слухайте сюди: якщо хтось із вас ще раз сунеться до мого бункера, я стрілятиму без попереджень.

Чоловіки кивнули, деякі відступили на кілька кроків. Видно було, що Лука викликає у них страх і повагу водночас.

– Ми просто шукали їжу, – пробурмотів один із них.

– Тут нічого немає для вас, – відповів Лука холодно. – Ідіть геть.

Чоловіки почали відступати, постійно озираючись. Я нарешті видихнула, коли вони зникли за горизонтом. Лука підійшов до мене, його обличчя більше не було таким суворим.

– Чому ти побігла? – запитав він, опустивши свій голос.

– Я… я не знаю, – відповіла я, намагаючись дихати рівніше. – Злякалася, хотіла просто втекти…

Лука уважно дивився на мене. Потім, несподівано, він поклав руку на моє плече.

– У тебе є сміливість, Єво. Але наступного разу тримайся поруч. Я не можу тебе втратити, – його голос звучав тихо, майже ніжно.

Ми повернулися до замаскованого люка. Лука обережно відкрив його і жестом запросив мене спуститися вниз.

– Спокійніше, тепер вони сюди не сунуться, – сказав він, закриваючи за нами люк.

У бункері було тихо, лише слабке освітлення створювало відчуття затишку. Я зняла куртку й кепку, намагаючись прийти до тями. Лука поставив автомат на стіл, обережно перевіряючи його.

– Це не перший раз, коли вони приходять, – сказав він, ламаючи мовчання. – Така група може знову повернутися.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, як він витримує це все. Його спокій, сила й рішучість здавалися мені чимось нереальним.

– Що тепер? – запитала я, намагаючись бути корисною.

– Тепер ми будемо готуватися, – відповів він, піднявши погляд на мене. – Якщо ти хочеш вижити, Єво, тобі доведеться навчитися ще багато чого.

Його слова звучали як виклик. І я була готова його прийняти.

Наступний тиждень був одним із найважчих у моєму житті, але водночас і найзахопливішим. Лука став для мене не лише наставником, а й справжнім товаришем.

Кожного ранку ми починали з тренувань. Я бігала коридорами бункера, вчилася тримати зброю правильно, стріляти з пістолета й автоматів. Спочатку я часто помилялася – рука тремтіла, очі примружувалися від страху. Але Лука терпляче виправляв мене, показував правильні рухи, а іноді навіть сміявся з моїх незграбних спроб.

– Знову в стіну, Єво! – сказав він одного разу, коли куля відскочила далеко від мішені.

– Та це мішень крива, – огризнулася я, не стримуючи усмішки.

– Ну, якщо так, тоді мішень теж вчиться, – пожартував він, і ми обоє розсміялися.

Після тренувань ми часто виходили на подвір’я бункера. У кількох метрах від нас ріс старий дуб – міцний і величний, він здавався чимось вічним серед хаосу, що панував у світі. Ми сідали під ним або підіймалися на низькі гілки й просто розмовляли. Лука розповідав про своє життя до всього цього: про службу в спецназі, про свого пса, якого він залишив на військовій базі, і про те, як будував цей бункер власноруч.

Я також поділилася своїми спогадами. Розповіла про батьків, яких більше немає, про друзів, яких, можливо, я більше ніколи не побачу, і про те, як я мріяла стати художницею. Лука слухав уважно, іноді щось запитував, а іноді просто мовчав, дозволяючи мені виговоритися.

Бували дні, коли приходили попередження про бурі. Сигнал сирени наповнював бункер, і я не могла виходити зі своєї кімнати. Страх накривав мене хвилею, і в такі моменти мені здавалося, що повітря стає густим, а стіни тісними.

Але Лука завжди був поруч. Він приносив мені їжу, розповідав історії або просто сидів біля мене на підлозі, намагаючись відволікти.

– Знаєш, Єво, я можу виграти конкурс на найкращого розказувача дурних історій, – сказав він якось, коли розповідав про свого пса, який переслідував власний хвіст.

Я не змогла не засміятися.

– Це точно, – відповіла я.

Але найбільше я цінувала ті моменти, коли Лука був справжнім. Його погляд, голос, жест, коли він легко торкався моєї руки, показуючи, як краще тримати зброю, або коли гладив мене по голові після вдалого тренування.

Одного вечора, коли буря закінчилася, і ми знову сиділи під дубом, я зрозуміла, що починаю відчувати до нього щось більше. Його впевненість, турбота, смішні жарти – все це зробило його для мене особливим.

І хоча я не хотіла цього визнавати, я закохалася в Рудика.