Ернест Сетон-Томпсон - Прерії Арктики

— Треба дістатися до них ближче, — відповів я теж пошепки й поповз по-пластунськи до куща, який був кроків за сімдесят від бізонів.

Там я зробив перший знімок.

Стадо нараховувало вісім чи дев’ять бізонів, один бик був просто величезний! Сузі звів курок свого вінчестера.

— Не стріляти! — твердо наказав я.

— Чому?! — здивувався провідник. — Навіщо ж ми сюди прийшли?

Тут я помітив, що коли відхилитися трохи вбік, можна проповзти до інших кущів і дістатися до бізонів ближче.

— Злякаєш, — засумнівався старий.

— Зараз побачиш, — відповів я.

Я зібрав цілий оберемок трави, прикрив голову, плечі та поповз, доводячи на ділі, що це можливо. Сузі повз слідом. Я без пригод дістався до нової схованки й раптом побачив на далекому кінці висохлої калюжі — бізонячого лежбища — весняні анемони! Здійснилася заповітна мрія моєї юності, адже колись, ховаючись у хащах анемонів, я виглядав диких бізонів.

Далі я безгучно піднявся та зробив другий знімок.

Обережні бізони, ще полохливіші за лосів, або помітили, як оберемок трави раптом поповз угору, чи просто зачули нас, але раптом швидко підвелися та пішли геть.

І тут я вперше побачив маленьке руде теля — виходить, у череді було десять бізонів. Сузі, щоправда, нарахував тринадцять.

На узліссі бізони зупинилися, але третього знімка я зробити не встиг.

Вдячно потиснувши руку доброму старому, почув у відповідь:

— Минулої ночі я молив Бога послати нам бізонів. Видно, милостивий Бог почув мою молитву та подарував нам це щастя.

У таборі старий обмовився, що всі вожді, які радилися з нами, й інші мешканці форту глузували з нього та «його англійців»: та ба, чого захотіли, підійти до бізонів та ще й сфотографувати!

Незабаром Сузі подався по воду, але відразу прибіг назад із лементом:

— Де моя гвинтівка? Дайте гвинтівку!

Джарвіс дав йому вінчестер — і Сузі знову зник у лісі. Я кинувся за ним слідом, і… Сузі на моїх очах одним пострілом зняв з дерева ведмедицю з двома ведмежатами.

Вона впала, схлипуючи, мов людина: «Ох, ох, ох, ох!».

Я не встиг зупинити Сузі, і він пристрелив її, безпорадну…

Ведмежата-сисунці не могли обійтися без матері, тож їх спіткала її доля.

Імовірно, підходячи до джерела, Сузі побачив ведмедицю із сімейством. Вона видала застережливий звук «кофф, кофф». Єдиними ворогами, яких могли побоюватися ведмеді, були бізони, лосі та вовки. Надійний притулок — дерево. Ведмежата швидко видерлися на високу тополю, мати полізла слідом. Сузи прибіг у табір переляканий, і я кинувся йому на поміч, упевнений, що за ним хтось женеться. І не встиг запобігти трагедії…

Того вечора Сузі засмажив одне з ведмежат, і, дивлячись, як старий «канібал» об’їдає лапки, схожі на дитячі рученята, я відчув відразу й не міг позбутися її кілька днів. Майор цілком поділяв мої почуття до провідника, і тому, на його превелику втіху, дісталося все ведмеже м’ясо.

Вранці я залишився в таборі, а майор і Сузі подалися на пошуки бізонів. У мене було передчуття, що бізонів їм не знайти, тому я залишив фотоапарат при собі й пішов до озера, на захід від табору. Там я замальовував звірині сліди та фотографував. По озеру плавало не менше двадцяти п’яти пар качок — горбоносі турпани, шилохвости, зеленокрилі чирки, гагари. Я спостерігав, як токував плямистий уліт[6]: він наближався до своєї дами з розпущеним пір’ям і піднятими крилами. Вона, здавалося, не звертала на залицяльника жодної уваги, але коли він піднявся в повітря, подалася слідом.

Бачив я й зеленого гремучника — змію з двома рядами червоних крапок з боків і чорно-зелених смуг. Вона була груба та незграбна — ймовірно, самка, що збиралася незабаром відкладати яйця. Пізніше виявилося, що це дуже розповсюджений тут вид змій і, по суті, єдиний. А в горах водяться змії ще товщі та незграбніші. Їхні укуси небезпечні, часто — смертельні. Але, за словами провідника, «милостивий Бог відзначив отруйну гадину брязкальцем на хвості».

Близько десятої ранку я вирішив повернутися в табір, але за годину виявився не вдома, а в якомусь зовсім незнайомому мені нескінченному лісі. Спробував вибратися іншим шляхом, але незабаром зрозумів, що заблукав.

Ну що ж, мені надано цікаву можливість, подумав я, адже колись я сам написав посібник під назвою «Що варто робити й чого не слід робити, коли заблукаєш у лісі». Так що ж робити? Пригадаємо власні поради:

— Не втрачайте самовладання (не втратив, мені навіть смішно).

— Чекайте на друзів, вони вас розшукають (не підходить: у мене багато справ, а друзі повернуться в табір пізно ввечері).

— Якщо хочете продовжити шлях, повертайтеся до знайомого місця (виходить, я повинен повернутися до озера).

Довелося повертатися до озера, перевіряючи себе за сонцем, і незабаром я помітив — варто мені забути про свій орієнтир, як негайно ухиляюся ліворуч. Ішов майже годину, але дійсно повернувся до озера, далі ж за власними слідами на березі відшукав те місце, звідки вирушав. Цього разу я скорегував напрямок і за сорок хвилин був на місці.

Незабаром з’явилися радісні Джарвіс і Сузі. Бізонячих слідів, за їхніми словами, не злічити! Вони довго переслідували величезного бізона з самкою, а потім ішли слідами цілого стада, виявленого біля озера. У ньому було чотири великі бізони, вісім самок і четверо телят — одноліток і дволітки. Бізони підпустили Сузі й Джарвіса кроків на 60, потім здійняли тривогу та втекли. Дорогою назад майор і Сузі бачили ще лося й куницю.

Як я жалкував, що не віддав Джарвісу фотоапарат, — він міг би зробити такі чудові знімки! О другій пополудні Сузі заявив, що час знімати табір. Він думав, що за старими слідами можна набрести на інше стадо в північно-східній частині плато. Проникливий майор запідозрив, що наш провідник насправді просто вирішив повернутися додому, адже він виконав свою обіцянку, отримав винагороду, та ще запасся ведмежим м’ясом.

Ми виступили під дощем. Дощ був затяжний — на цілий день і вечір. А наступного ранку Сузі навіть не намагався приховувати своїх намірів: він щодуху мчав додому.

У Солт-Рівер я відшукав те місце, де була лісова пожежа. Маленька самочка зеленокрилого чирка ще й досі висиджувала пташенят. О четвертій ми повернулися в Сміт-Лендінг. У дорозі провели рівно три дні. За цей час ми бачили тридцять трьох бізонів, три дуже старі бізонячі кістяки, чотирьох телят — і не знайшли жодного вовчого сліду, не чули вовчого виття ночами, взагалі не виявили ніяких доказів того, що вовки водяться в цих