Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Стосовно того, хто знищив 34-тисячний контингент македонського війська (про це вчені елліни записів не залишили) є кілька підказок. Це — срібні кіліки — посудини для пиття вина античної роботи, датовані приблизно цим часом і виявлені у похованнях скіфських воїнів. На денцях можна побачити видряпану літеру «альфа» — першу в імені чи то Олександра, чи то Аполлона.

Нетривку рівновагу між північчю та півднем було порушено лише у IV–III cт. до н. е., коли могутність північних володарів підупала внаслідок чергової еколого-економічної кризи. Однак і скіфи пережили її ненадовго — їх нащадки утворили кілька невеличких держав із центрами у Криму, пониззі Дніпра та за Дунаєм. Коли у ІІ ст. до н. е. у степи прийшли сармати, то від скіфів залишилося лише ім’я у творах античних авторів, які вперто продовжували іменувати скіфами усіх мешканців Понтійських степів.

Озброєння, тактика бою та походи кіммерійців

Кіммерійці та їхні сусіди вдосконалили кінську збрую. Модернізована вуздечка із металевими псаліями та удилами дозволяла набагато краще управляти конем. Кіммерійці, можливо, стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, точніше кінних стрільців. За однією з версій слово «кіммерійці» може бути перекладене, як «кінний загін». Надійне керування конем надало вершнику перевагу як над пішими воїнами, так і колісницями — основним ударним засобом того часу. Однак для реалізації такої переваги необхідна відповідна зброя. На озброєння було прийнято довгий, понад метр, залізний меч та лук зі стрілами, оснащеними металевими вістрями. Легкі, маневрені вершники обсипали ворога хмарами стріл. Бронзові литі наконечники без проблем пробивали шкіряні або повстяні обладунки.

Кіммерійські кіннотники могли з відстані в 100–150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці. Швидко пересуваючись верхи, вони були невловимі для супротивників. До того ж вразити вершника, який рухається, значно складніше, ніж щільне піхотне шикування. У кіммерійських похованнях знаходять набори колісничної упряжі. Однак колісниці могли бути використані не у бою, а в поховальному ритуалі.

Коли смертоносні стріли робили свою справу й ряди супротивника були достатньо проріджені, виснажені обстрілом, наставав момент атаки: довгий меч давав змогу успішно рубати пішого супротивника з коня. Мали вершники на озброєнні також списи й сокири. Крім меча, вершник був озброєний кинджалом. Так сформувалася класична пара клинків, подібна до набору лицарської зброї Середньовіччя.

Азійські пригоди кіммерійців

У VIII ст. до н. е. обставини склалися таким чином, що частина кімерійців вирішила перебратися у Малу Азію. Могутню наддержаву Ассирію лихоманило від заколотів підданих від меж Єгипту до Еламу. Ослаблена ассірійськими навалами країна Урарту перетворилася у відносно доступну (і ласу) здобич для войовничих сусідів. Водночас зросла потреба у найманцях, адже регулярна армія несла втрати в нескінченних війнах і походах.

Спочатку в другій половині VIII ст. до н. е. якась частина кіммерійців, скоріше за все, із числа мешканців Передкавказзя, облаштувалася за горами, по сусідству з царством Урарту. Переселенці успішно опанували територію, займаючись, вірогідно, переважно скотарством і торгівлею з багатим півднем. Тут знайдено кілька поховань кочовиків із відповідним інвентарем. Цю область на північно-східній околиці сучасної Туреччини останні дві із лишком тисячі років іменують Каппадокією. У сусідів цей край 2700 років тому на час отримав назву «країна Гамір» (Gamir[ra]).

Відомо, що саме до цієї країни 714 р. до н. е. здійснив похід урартський цар Руса I. Про цей похід нам відомо завдяки найдокладнішим зведенням ассірійської агентури. Її повідомлення, а також доповіді, складені для правителя Ассірії шефом розвідки (а цей пост займав не хто-небудь, а сам спадкоємець престолу, майбутній цар Сіннахеріб), були знайдені археологами серед руїн царського палацу.

Наведемо фрагменти деяких донесень: «…Коли цар урартський пішов на країну Гамір, усе військо його було побито, сам він, його намісники з військом були відкинуті»; «…троє із воєначальників зі своїми загонами вбиті, сам же він [цар] біг і вступив у власну землю…». У повідомленнях агента на ім’я Ашуррісуа йдеться про те, що військова поразка спричинила смуту в країні Урарту: «…Манеї повстали у поселеннях урартського царя… взяли здобич і піднялися у гори». Один із урартських тартанів (воєначальників) по тому підняв повстання проти власного царя. Поразками урартів скористалися в Ассирії.

На 714–709 р. до н. е. припадає грандіозний похід царя Саргона ІІ на північ, у тому числі до країни Урарту. По тому років тридцять про кимерійців у місцевих документах ані згадки. З’являються вони лише у 679 р. до н. е., коли на чолі з царем Теушпою спробували перевірити на міцність ассірійські кордони. Набіг був невдалим, цар кіммерійців наклав головою. Кіммерійці у 675–676 р. до н. е. виступили як союзники Фригійського царства, що спробувало відстояти свою незалежність у боротьбі з Ассирією. У ті ж роки загони Гаміра з’явилися і на сході, у Мідії, знов-таки поблизу імперських кордонів.

Саме у цей момент на місцевій історичній арені з’явилися скіфи. Перед тим вони вже встигли побувати у Причорномор’ї та Передкавказзі, на батьківщині кіммерійців. Цей епізод — битва між царями, які вирішили загинути на батьківщині, перебили один одного і були десь коло Тіраса-Дністра поховані, та наступна втеча простого люду в Азію — описаний у Геродота. Як наслідок, країна Гамір була переповнена біженцями з історичної батьківщини, які були готові дати своїм ворогам ще не один бій. І вони дали його скіфам, спустошивши при цьому прикордонні з Ассирією райони, у тому числі частину Мідії.

Коли скіфи, захопивши здобич (або отримавши плату за допомогу від ассирійців), пішли геть, мешканці країни Гамір повернулися до своїх повсякденних занять, головними серед яких, судячи зі східних хронік, були набіги та війни. Після 660 р. до н. е. майже три десятиліття вони атакують переважно міста в Іонії та Лідійське царство, а також тривожать кордони Ассирії. Збереглися перекази, що кіммерійці дощенту зруйнували тільки-но засновану колонію еллінів на березі Чорного моря — Синопу. Зрозуміло, що елліни надовго запам’ятали це й навіть через століття ставилися до кімерійців з набагато меншою симпатією, ніж до їхніх ворогів-скіфів.

Країна кіммерійців стала суверенним царством, зі своєю династією — цареві Дугдаме (Лігдамису) успадкував його син, Сандакшатру. 644 р. кимерійцям вдалося навіть захопити столицю Лідії — місто Сарди, загинув лідійський цар Гігес. Оскільки такі дії кіммерійців були на руку Ассирії, на якийсь час старі вороги навіть стали союзниками, щоправда, ненадовго.

Останні згадки про кіммерійців у Азії належать до часів, коли проти них, вірогідно, за підтримки скіфських загонів, виступив лідійський цар Алліат. Це сталося вже після того, як 612–609 рр. до н. е. скіфи приклали руку до розгрому Ассирії, Імовірно, саме тоді плем’я кіммерійських сігуннів, описане Геродотом, назавжди полишило межі Азії й повернулося до Європи. Так скінчилися походи та кіммерійців.

Геродот повідомляв, що сигінни «… одягаються, як мідійці» і їздять на колісницях. У сказанні про аргонавтів