Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

у якому їхала ти, як дружину мера обіймає санітарний інспектор? Але яка тобі різниця, що то був за поїзд? Либонь, вони обоє поверталися з вікенду в Портколі? Дякую за пуловер. Саме цього я й хотів. Як твій сад? Мабуть, у ньому зовсім мало роботи в цю пору року, так мені здається.

Твій назавжди

Дейвід».

Міс Марпл легенько всміхнулася, а потім обміркувала надану їй інформацію. Місіс Макґілікаді твердо заявила, що той вагон не був спальним. Отже, ішлося не про експрес на Свонсі. Її проминув поїзд, що вийшов із Лондона о 4 : 33.

Доведеться, можливо, ще не раз проїхатися тим маршрутом. Міс Марпл зітхнула, але уклала свій план.

Вона поїхала до Лондона, як і раніше, о 12 : 35, але цього разу повернулася до Брекгемптона не тим поїздом, який відходив о четвертій годині п’ятдесят хвилин, а тим, який відходив о четвертій тридцять три. Під час цієї подорожі нічого незвичайного не сталося, але вона змогла відзначити деякі деталі. Поїзд не був переповнений – о 4 : 33 ще не настав пік вечірнього руху. На всі вагони першого класу був лише один пасажир – дуже старий джентльмен, який читав журнал «Нью стейтсмен». Міс Марпл сиділа сама-одна в порожньому купе й на двох зупинках – Гайдінґ-Бродсвей, Барвел-Гіт – вихилялася з вікна, дивлячись на пасажирів, що сідали в поїзд і виходили з нього. Невеличка кількість пасажирів третього класу сіли на зупинці Гайдінґ-Бродсвей. На зупинці Барвел-Гіт кілька пасажирів третього класу повиходили з поїзда. Ніхто не сів у вагони першого класу й ніхто з них не вийшов, крім старого джентльмена, який вийшов зі своїм «Нью стейтсменом».

Коли поїзд наблизився до Брекгемптона і став завертати, міс Марпл підвелася на ноги і стала, обернувшись спиною до вікна, на яке опустила фіранку.

«Так, – вирішила вона, – крутий поворот і несподіване зменшення швидкості поїзда перед ним примушували пасажира втратити рівновагу й відкидали його до вікна, а фіранка в цю саму мить легко могла злетіти вгору». Вона виглянула назовні, у ніч. Світла було більше, аніж тоді, коли місіс Макґілікаді їхала в цьому самому поїзді: день був не такий похмурий, а проте мало що можна було побачити. Для того щоб оглянути навколишню місцевість, їй доведеться повторити цю подорож при денному світлі.

Наступного дня вона виїхала до Лондона вранішнім поїздом, купила там чотири наволочки (але які ціни!), прагнучи поєднати своє розслідування з найнагальнішими домашніми потребами, і повернулася додому потягом, який відходив від Педдінґтонського вокзалу о 12 : 15. Вона знову була сама-одна у вагоні першого класу.

«Уся справа в надто високих податках, – подумала міс Марпл. – Ніхто не може дозволити собі подорожувати в першому класі, крім бізнесменів, і то тільки в години пік. Певно, вони мають можливість включити вартість поїзду у свої службові витрати».

Десь за чверть години до того, як поїзд мав прибути на станцію Брекгемптон, міс Марпл дістала мапу, яку Леонард надав їй у тимчасове користування, і почала оглядати місцевість. Вона дуже ретельно вивчила мапу ще до поїздки й тепер, помітивши назву станції, яку вони проїхали, точно знала, де перебуває, коли поїзд почав зменшувати швидкість перед поворотом. Дуга повороту була дуже великою. Міс Марпл, притулившись носом до вікна, з пильною увагою роздивлялася місцевість, яка лежала під нею (поїзд ішов по досить високому насипу). Вона розділила свою увагу між оглядом зовнішньої місцевості та мапою, аж поки нарешті поїзд не зупинився в Брекгемптоні.

Того вечора вона написала й укинула до поштової скриньки листа, адресованого міс Флоренс Гіл, Медісон-роуд, 4, Брекгемптон… Наступного дня вона навідалася в бібліотеку графства й уважно дослідила адресну книгу та географічний довідник Брекгемптона, а також ознайомилася з історією графства.

Нова версія міс Марпл була досить розпливчатою й схематичною, але досі ніщо їй не суперечило. Те, що вона припускала, було можливим. Наразі її це задовольняло.

Але наступний крок вимагав дій – дій багатьох і досить напружених, дій такого характеру, до яких вона була фізично не готова. Якщо вона хоче остаточно підтвердити або спростувати свою теорію, їй треба на цьому етапі знайти підтримку й допомогу. Але хто міг би їй допомогти? Міс Марпл перебрала в пам’яті кілька імен та можливостей, відкидаючи кожну роздратованим похитуванням голови. Люди, на чий розум і кмітливість вона могла б покластися, надто заклопотані своїми власними справами. Вони не тільки виконують якусь важливу роботу, а навіть їхнє дозвілля визначене далеко наперед. А з людей не надто розумних, хоч вони, може, і мають досить вільного часу, користі небагато – так вирішила міс Марпл.

Вона глибоко замислилася, і її невпевненість та розгубленість дедалі зростали.

Потім раптом у голові в неї прояснилося. Вона радісно викрикнула ім’я:

– Як же я могла забути! Ну звичайно ж! Люсі Айлесберроу!

Розділ четвертий

І

Ім’я Люсі Айлесберроу було вже досить відоме в певних колах.

Люсі Айлесберроу мала тридцять два роки. Свого часу вона була першою ученицею на математичному факультеті Оксфорда, володіла, як усі вважали, блискучими здібностями, і ніхто не сумнівався в тому, що її чекає попереду велика наукова кар’єра.

Але Люсі Айлесберроу володіла не лише блискучим розумом наукового спрямування, а й практичним тверезим глуздом. Вона не могла не звернути увагу на те, що навіть блискуча академічна кар’єра оплачується надзвичайно низько. Вона не мала ані найменшого бажання навчати студентів і полюбляла контактувати з людьми, які були наділені розумом набагато менш блискучим, ніж її власний. Одне слово, вона любила людей, людей усіх видів і різновидів, а не одних і тих самих людей протягом тривалого часу. Вона також любила гроші й не намагалася це приховати. А щоб заробити багато грошей, треба було вміти використовувати найгостріші потреби суспільства.

Люсі Айлесберроу відразу виявила одну з таких найгостріших потреб – потребу у кваліфікованій домашній прислузі будь-якого виду чи різновиду. І на превеликий подив своїх друзів та колег, що трудилися в науковій сфері, Люсі Айлесберроу пішла працювати в галузь домашнього обслуговування.

Там вона відразу домоглася негайного й надійного успіху. Тепер, після того як минули кілька років, її знали на всій території Британських островів. Було цілком нормально для дружини весело сказати своєму чоловікові: «Усе буде гаразд, я можу поїхати з тобою до Штатів. Мені пощастило роздобути Люсі Айлесберроу!» Великою перевагою Люсі Айлесберроу був той факт, що коли вона приходила в дім, господиня могла забути про всі свої турботи, тривоги та тяжку роботу. Люсі Айлесберроу робила геть усе, доглядала за всім і все могла передбачити. Вона була неймовірно компетентна в будь-якій сфері, яку тільки можна собі уявити. Вона доглядала старих людей, брала на себе всі турботи про малих дітей, піклувалася про хворих, готувала божественно смачні страви, уміла знайти спільну мову зі старими слугами (якщо такі в домі були, та здебільшого їх там не бувало), уміла бути тактовною з неможливими людьми, знала, як заспокоїти розхитані нерви п’яниць, чудово ладнала із собаками. А головне – вона ніколи не зважала на те, що саме доводилося їй робити. Вона шкребла підлогу на